71: Вона знайшла його стару футболку — і знову сварка

Вона прибирала шафу.
План був простий: перебрати одяг, викинути зайве, зробити місце для нового. Може, навіть трохи оновити колірну гаму — менше “сіро-чорного”, більше “людини, яка не втратила надії”.

І от, серед стопки невизначених речей — вона знаходить ЇЇ.
Сіру, витерту, з трохи розтягнутим коміром. Футболку, яка пережила більше, ніж будь-яка річ у цій квартирі.

На ній був напис: “Rock Star 2008”

А під ним — пляма, яка так і не відіпралась. І ще дірочка біля шва, яка нагадувала про одне літо, пиво, і паркан, через який “легко можна було перелізти”.

Вона зітхнула.
— Скільки можна тримати цей пам’ятник юнацтва? — пробурмотіла вона.
І поклала футболку в мішок “на викид”.

А потім він прийшов додому.

— Привіт! Що тут у нас? О, прибираєш? Клас!
І тут — погляд падає на мішок. І на верхівці — ВОНА. ЙОГО футболка.

— Це... ти хочеш її ВИКИНУТИ?
— Ну, так. Вона ж... стара. І ніколи не одягається. І вже схожа на ганчірку.
— Це не ганчірка! Це історія!
— Це ганчірка з історією. Але в ній уже не ходять — не тому, що шкода, а тому, що соромно.

Він узяв футболку, як солдат підіймає прапор на полі бою.

В очах — біль. У руках — пам’ять.
І вона знала: вони зараз посваряться. Через шматок тканини.

— Це перша річ, у якій я був, коли ми познайомились!
— Так, і саме тоді я подумала: “Хто цей хлопець, і чому в нього такий дивний напис на грудях?”
— Але ти ж мене полюбила! В цій футболці!
— Я полюбила не футболку. Я полюбила людину, яка не знімала її ТРИ ДНІ!

Пауза.
Вона нервово перебирає речі. Він стоїть з футболкою, як герой, який не здається.

— Знаєш, — каже вона тихо, — ця футболка як твій спосіб не відпускати минуле.
— А ти весь час хочеш його викинути.

І тут — вже не про тканину. А про принципи.
Про страх щось втратити. І про потребу щось змінити.

Вона сіла на край ліжка.
— Я просто хочу, щоб речі в нашому житті відповідали тому, ким ми є. Зараз. А не тим, ким ми були.
— А я — хочу пам’ятати, ким я був. Бо з того хлопця почався шлях до тебе.

Тиша.

Потім — вона бере футболку з його рук.
Складає акуратно. І кладе в окрему коробку.

— Це буде твій музейний експонат. Але не на видноті.
— Домовились, — зітхає він. — А з моїх кросівок 2009-го — зробимо арт-об’єкт?

Вона сміється.

Вони цілуються.
І знову — разом. Хоч футболка — на пенсії.

Бо любов — це не коли всі речі нові.
Це коли навіть стара футболка може нагадати, з чого все почалося. І що, попри все — ви досі тут. Разом.

📌 У наступній главі: “Вона не може знайти зарядку — він сказав ‘десь є’”
🔔 Історія про безсмертні “десь”, невидимі кабелі і магію зникнення в чоловічому всесвіті.