70: Вона рахує — він дивується, де гроші

— Ми витратили шість тисяч сто вісімдесят гривень за тиждень!
— Та ну, — відповів він, зробивши великі очі. — А куди?

Це була щонедільна традиція. Вона сідала з кавою, телефоном і додатком банку.
Він — із тим же телефоном, але в TikTok і з глибокою внутрішньою впевненістю, що “нічого такого” не купував.

У неї була таблиця в Google Sheets.
У таблиці — категорії: продукти, транспорт, особисте, дім, “емоційні витрати”, і остання — “несподіване”.
Він зазвичай фігурував у двох останніх.

— Дивись, — почала вона, відкриваючи ноутбук. — 780 гривень у “СуперМарт”.
— Це, мабуть, продукти.
— Так. Але ти ж купував хліб, молоко і “трохи на вечерю”.
— Ну... ще сосиски. І майонез. І, здається, якась приправа.
— На 780?

Він зам’явся.
— Може, я ще щось прихопив. Ну, типу... ну...
— “Ну” — не категорія в бюджеті.

Вона не злилась. Вона — рахувала. Зі скрупульозністю досвідченого фінансового аналітика.

Для неї кожна гривня була як цеглинка у фундаменті спокійного майбутнього.
Для нього — як мильна бульбашка: яскрава, несподівана і недовговічна.

— А це? — вона показала на наступний пункт. — “Геймерська платформа” — 150 гривень.
— А, це підписка! Я ж граю там.
— У тебе їх п’ять.
— Шість. Але я не пам’ятав, що вони автоматично списуються!
— Сюрприз. Усе, що автоматично, треба вручну зупиняти.

Він підвів очі й винувато усміхнувся.

— Я просто хотів трошки розслабитись...
— Я не проти. Але чому я тоді рахую, а ти розслабляєшся?
— Бо ти це робиш краще.
— І що мені з того?

Її турбували не витрати. Її турбувало відчуття, що вона одна слідкує.
Що їм обом важливо “жити з головою”, але головою постійно була вона.

— А як ти думаєш, скільки ми витратили на доставку їжі? — спитала вона.
— Ну… може, гривень 400?
— Ти був близький. Якщо додати ще нуль.

Його обличчя стало частиною внутрішнього “факапу”.
— Я чесно не думав, що воно стільки набігає…
— Бо ти думаєш, що все вирішується “потім”. Але “потім” уже сьогодні.

Вона зітхнула.

Всі ці діалоги повторювались. З невеликими варіаціями.
І вона щоразу відчувала, що веде не бюджет — а війну з вітром.

— Я не хочу бути фінансовим контролером, — сказала вона м’яко. — Я хочу, щоб ми це робили разом. Щоб ти теж брав участь.
— Я беру участь! Просто... не в таблиці.
— А де?
— В житті. В добрих намірах!

Він пожартував. Вона не сміялась.
Він сів поруч. Взяв її долоню.

— Гаразд. Давай спробуємо інакше. Мені складно — бо в мене в голові хаос. Але я можу фіксувати в нотатках. Без формул. Просто "Кава — 52", "Таксі — 110". І потім ми зведемо.

— І ти це робитимеш регулярно?
— Так. Починаючи з завтра.
— Чому не з сьогодні?
— Бо сьогодні я вже нічого не купив! Це ж прогрес?

Вона всміхнулась.
І вписала в таблицю нову категорію: “ймовірні намагання”.

Бо любов — це не коли обидва вміють рахувати.
Це коли один навчається, бо другому важливо. І разом вони завжди знаходять баланс — не тільки в гаманці, а в серці.

📌 У наступній главі: “Вона знайшла його стару футболку — і знову сварка”
🔔 Коли шматок тканини з 2008-го здатен зруйнувати день. І нагадати — скільки вже разом.