67: Вона веде маршрут — він "знає краще"

Перед виїздом вона завжди перевіряє маршрут.

Час. Пробки. Заправки. Кафе з нормальним туалетом.
Google Maps — її вірний компаньйон, а маркери на карті — як маяки цивілізації.

— Тут поворот ліворуч через 600 метрів, — каже вона.
— Та ні, краще прямо. Я пам’ятаю, як їхав колись.
— Коли "колись"?
— Ну... років 5 тому. Точно цим шляхом. Через оте дерево і синій сарай.
— Це звучить, як план втечі з казарми.

Вона намагається пояснити:
— Карта показує коротше.
— А я — відчуваю.

Вона стискає телефон. Він — кермо.

Її очі — вказівник. Його — "навігатор у грудях".

І, звісно, через 15 хвилин вони опиняються в місці, де:

• асфальт закінчився
   
• GPS завис
   
• попереду — козина ферма
   

— Ну от, — каже вона.
— Ну... я трохи збився. Але подивись, які краєвиди!
— Я хотіла лате, а не луг!

Вона вже уявляє, як пише гнівний пост: “Як ми шукали місто і знайшли село”.
А він щиро вірить, що “зараз усе вирулить”.

— Дай мені телефон, я прокладу новий маршрут.
— Та ні, я вже зрозумів. Треба було слухати тебе.
— Це ти зараз сказав?
— Так. Запиши. І постав зірочку в календарі.

Вони повертають назад. По нормальній дорозі. За картою.
І він, трохи соромлячись, каже:

— Але ж я тільки хотів як краще.
— Я знаю. Але “краще” — це коли ти просто слухаєш.

Бо любов — це не коли всі дороги правильні.
Це коли навіть якщо ти звернув не туди — поруч людина, яка знає шлях. І веде. І не сміється в голос.

📌 У наступній главі: “Вона просить навушники — він узяв один”
🔔 Коли “поділитись” — сприймається надто буквально, і музика грає в одну сторону.