52: Він сказав “я зараз” — і пропав

— Коханий, винеси сміття, будь ласка.
— Я зараз, — відповів він.
Звичайна фраза. Спокійна. Ніби нічого особливого.
Але з цього моменту почався побутовий трилер.

Через 5 хвилин — він не з’явився.
Через 10 — його не було в коридорі.
Через 15 — сміття вже саме почало гуглити “як вийти з дому”.

Вона пройшлася по квартирі. Ванна — порожня. Кухня — теж. У вітальні лежав телефон. Він — ні.

— Коханий? — голосно сказала вона, вже з легким драматичним забарвленням.

Тиша. Аж раптом — знайомий звук. Зіткання чогось у шафі.

Вона відкрила двері. І побачила його.
На табуретці. З коробкою в руках. І виразом обличчя “я нічого не роблю поганого, чесно”.

— Що ти робиш?
— Шукаю зарядку. Випадково згадав. Бо... ти ж просила раніше.
— Я просила винести сміття!
— Ага! Але якось подумав, що поки йду до смітника — можна ще й кабель знайти...

І далі — пішло.

Він пригадав:

• що треба поправити ручку в шухляді
   
• що він давно не перевіряв батарейки в пульті
   
• що десь мав бути носок “той класний з мультфільмом”
   
• і що давно хотів подивитись, що в тому пакеті з “не пам’ятаю, що там”
   

Весь цей час сміття чекало. Як символ втраченої довіри.

— Ти сказав “я зараз”!
— І я був щиро переконаний, що це буде... зараз. Але все пішло не за планом.

Вона стояла, мовчала. І сміялась водночас.
Бо він справді зник — у своїй побутовій паралельній реальності.
Де кожна дія — веде до нової.

— Я винесу сміття зараз, чесно, — сказав він. — Тільки знайду ще отой папір, який я… ой, знову не туди пішов.

Бо любов — це не завжди пунктуальність.
Це коли навіть якщо “я зараз” розтягнулось на 40 хвилин і три квести — ти все одно смієшся. І чекаєш. Бо це — він.

📌 У наступній главі: “Вона влаштувала свято — він забув”
🔔 Коли в повітрі кульки, а в його голові — туман.