Жінки з Юпітера, чоловіки з холодильника

44: Боїться грому — обійми лікують

Вона не любила грози. Ні, вона їх боялася. Як дитина, що пам’ятає той один страшний грім, коли світло мигнуло, і серце стиснулося.

Кожен спалах — як удар у шлунок.
Кожен гуркіт — як крик, що розриває ніч.

Він — ні. Він грози любив. Дивився у вікно з цікавістю, казав:
— Класно! Природа грає рок.

Але цього разу він почув не дощ. А її мовчання.

— Все добре? — спитав він.
— Угу, — відповіла вона. Але ковдра була підтягнута до носа. А очі — великі й тривожні.

І тут не було що говорити. Бо страх — це не завжди про логіку.
Це про відчуття. І про те, хто поруч.

Він сів поряд. Мовчки.
Обійняв. Мовчки.
І просто тримав її довго. Як якір. Як стіну між нею і небом, яке злиться.

— Я знаю, що це безпечно, — прошепотіла вона. — Але тіло не вірить.

— А тіло може вірити мені, — відповів він.

Гроза ще гриміла. Але вона вже дихала рівніше.
Бо навіть якщо навколо буря — її всесвіт був стабільний. І теплий. І з обіймами.

Бо любов — це не коли хтось не боїться.
Це коли хтось не йде, навіть коли страшно тобі. І просто тримає.

 

📌 У наступній главі: “Вона запізнилась — він уже голодний”
🔔 Історія про годинник, шлунок і любов, яка витримує навіть затримки.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше