35: Поїздка вдвох: вона планує, він плутає навігатор

Вона готувалась до поїздки, як до міжпланетної експедиції.
Маршрут — роздрукований.
Заправки — промарковані.
Кав’ярні з нормальними туалетами — зірочками в Google.

А він…
— Та я пам’ятаю, як їхати. Їздив уже.
— Коли?
— Ну… років п’ять тому. Але точно пам’ятаю, що треба звернути біля ларька.

— Ларька вже нема!
— Не може бути. Ларки вічні.

Вони виїхали.
Вона — з відкритим Google Maps.
Він — з відкритим серцем до імпровізації.

— Тут направо.
— Я краще знаю. Там пробка.
— А звідки ти знаєш?
— Відчуваю. Як водій.

Через 15 хвилин вони їхали... в поле.

— Це точно не те село.
— Ну зате подивились корів. Романтика!

Вона стискала телефон. Він — кермо.
В машині було напруження, як у фіналі “Холостяка”.

— Я тобі скинула маршрут. Там зручніше.
— Я не хочу по маршруту. Я хочу по пам’яті.
— А я хочу доїхати до людей!

Тиша. Напруга. Потім... він звернув не туди.
— От бачиш!
— Це Google винен!
— Це ти винен. Google — моя релігія.

Але потім…
Він зупинився біля кафе. Купив їй каву. Посміхнувся.

— Я заплутався. Але я везу тебе. І мені хочеться, щоб тобі було добре.
— Мені добре. Просто дай мені тримати телефон. І твій мозок іноді — теж.

Бо любов — це не тільки правильний маршрут.
Це коли навіть якщо ви їдете через три зайвих села — разом, з кавою, з коровами й з вибаченнями.

📌 У наступній главі: “Її «я сумую» — його «може поїмо?»”
🔔 Бо емоційна турбота буває в булочному форматі.