28: Він розкидає речі, вона — очі

Вона зайшла в кімнату й застигла.
На стільці — футболка.
На дивані — штани.
На підлозі — носок, що самотньо лежить, ніби спіткнувся й помер.

— Це що, перформанс? — спитала вона.
— Це... система, — відповів він.
— Яка система?
— Так я орієнтуюсь, де що лежить. Це моя карта речей.

Мапа його гардеробу виглядала так:

• Носок біля дверей — “цей носив у вівторок”
   
• Футболка на стільці — “ще чиста, бо один раз”
   
• Штани під ліжком — “то вони самі впали, я їх не чіпав”
   

— А шафа тобі для чого? — обережно поцікавилась вона.
— Для урочистого зберігання. Там нове, святе.
— А тут — твій внутрішній блошиний ринок?

Вона почала прибирати. Він спостерігав. І знаєте — йому було шкода. Не речей. А того, що вони знову проходять цей сценарій.

— Я сам зберу, — сказав він.
— Правда?
— Ну, майже. Морально вже зібрав. Фізично — за 5 хвилин.

Через 30 хвилин:

• Одна шкарпетка лишилась
   
• Він втомився
   
• Вона склала все сама
   

Але він підійшов і сказав:

— Я знаю, що це дрібниці. Але ти кожен раз терпиш мій побутовий хаос. І я це ціную.
— Я просто треную терпіння. Колись за це дадуть медаль. Або путівку в санаторій.

Вони посміялись. І вона кинула останній носок... в кошик. Не йому в лоб. Це був прогрес.

Бо любов — це не “все завжди складено”.
Це коли навіть після десятої шкарпетки на люстрі, ти все ще думаєш: “Та він мій. Просто дикий”.

📌 У наступній главі: “Вона викинула футболку з 2008 — він шукає її 3 дні”
🔔 Там буде драма, ностальгія, і трохи пахучого минулого.