6: Як проходить “ти сам поїж, я не голодна”

— Я приготував, — сказав він, гордо відкриваючи кришку сковорідки, звідки вирвався дух смаженого пельменя з ледь обгорілим бочком.
— О, круто, я не голодна, — відповіла вона.

Він кивнув і сів їсти. А вона сіла поруч. Просто так. Подивитись. Побути. Надихнутись парою від кетчупу.

Через хвилину вона нахилилась ближче.

— А що ти туди додавав?
— Просто спеції.
— Ага… пахне смачно.

Він кивнув. Смачно — це добре. Але його внутрішній радар вже запищав: наближення небезпечного об'єкта до їжі за 5... 4... 3...

— А дай спробувати? Один. Просто один.

Це “один” в її виконанні означав наступне:

• один пельмень
   
• один шматочок
   
• одна ложка соусу
   
• один погляд, повний жалю, що вона “не голодна”
   

Він простягнув виделку. Вона взяла пельмень. Потім ще один. А потім вона принесла свою виделку. Це був початок кінця.

— Я не знала, що ти смажиш їх так смачно…
— Це мій секрет.
— А можна ще один?
— Бери весь мій паспорт, ключі й душу — все одно вже лишилось три пельмені.

Коли в тарілці залишився останній, вона подивилась на нього з вічним поглядом: “Якщо ти мене любиш — ти його віддаси”.

І він віддав. З любові. З наївності. З голоду.

Вона з’їла. Усміхнулась.
— Дякую, коханий. Я ж казала — не голодна. Просто хотілось відчути аромат.

Аромат лишився. Обід — ні.

Він пішов на кухню. Там чекали пельмені з вчора. І холодильник, що вже вважав її головною.

Любов — це не тільки поділитися ложкою. Це погодитись, що вона не голодна, але з'їла все, бо “ну так вийшло”.

📌 У наступній главі: “Він мовчить — вона вже написала драму”
🔔 Там буде тиша. Напружена. Як у фільмі про шпигунів.