62.

      У сусідній кімнаті спали Софійка та Карина — донька Олі. Сестра більше не заводила розмов про особисте життя Наталі. Вони з чоловіком дуже поспішали, адже зранку йому потрібно було бути на роботі. Тому лише привезли речі Карини й попросили Наталю провести дівчину на заняття. Карина ще не знала, де який корпус, та й узагалі майже не орієнтувалася в Києві.

      Звісно, Наталя погодилася. Вона вже домовилася з Орисею, що та приїде й забере Софійку на заняття, а сама Наталя того дня прийде на роботу трохи пізніше.

       Та це були дрібниці.

       Зараз Наталя думала зовсім про інше... Про своє життя. Колись вона навіть уявити не могла, що її доля складеться саме так. Як же вона мріяла про дружну, щасливу сім'ю: вона, коханий чоловік і двоє чи троє діток. Дивилася на своїх батьків і бачила себе в їхній ролі. Та навіть вони її розчарували. Колись Наталя була переконана, що найважливіше в їхній родині — підтримка. Та виявилося, що думка сторонніх для батьків важливіша, ніж донька, яка одного разу помилилася. Та чи справді вона помилилася? Усе життя Наталя намагалася жити правильно. Добре навчалася, працювала, була скромною, не мала шкідливих звичок. А потім...

Потім усе змінилося. Від самих лише спогадів про те, що сталося з Тарасом, у Наталі й досі мороз ішов поза шкірою. Вона дуже хотіла б забути той період, але не могла. Бо поруч була та, яка ніколи не дозволить їй цього зробити. Її донька. Найцінніше, що подарувало їй життя.

Саме заради Софійки Наталя вистояла. Не впала у відчай, не зламалася, знайшла в собі сили підвестися. Донька, а ще дві подруги — молодші за неї, зовсім різні за характером, але однаково скалічені життєвими труднощами, — допомогли їй вистояти. І тепер Наталя могла сміливо назвати себе сильною жінкою. Жінкою, яка не зламалася, змогла підвестися з колін і почати життя заново заради своєї дитини. Та навіть сильні жінки мріють бути щасливими.

З Петром, на жаль, нічого не склалося. Про Тараса навіть думати годі. Наталя не хотіла будувати жодних планів щодо нього. Вона добре розуміла: зараз він поруч лише тому, що потребує її допомоги. А коли одужає, у його житті знову з'являться друзі, подруги, звичне життя... А вона із Софійкою знову відійде на другий план.

     Наталя дивилася у темне вікно, стискаючи в руках чашку з уже холодною кавою, і щиро вірила: одного дня вона неодмінно знайде своє жіноче щастя.

     Орися теж не спала цієї темної дощової ночі.

     Вона не дивилася у вікно. Світло в кімнаті не горіло — лише маленький нічник тихо розганяв темряву. По її обличчю повільно котилися дві сльози. Вона не витирала їх. Вони лоскотали щоки, але їй було байдуже.

      Зранку телефонував Дем'ян.  Знову просив вибачення. Майже зі сльозами благав переконати Бориса не писати заяву до поліції.

— Це ж кримінал! — налякано говорив він. — Невже ти хочеш, щоб у вашого сина батько мав кримінальне минуле? Допоможи мені... А я обіцяю, що більше не псуватиму вам із сином життя. Тоді Орися замислилася. А й справді... Вона не хотіла, щоб Арсен усе життя носив цей тягар. Тому одразу поїхала до Бориса в лікарню.

     Довго просила його не подавати заяву на Дем'яна.

     Та Борис не погоджувався.

— Невже ти, Орисю, не розумієш, що Дем'ян просто маніпулює тобою? — сказав він.

— Сподіваюся, що ні...

— Ти лише сподіваєшся. А мине трохи часу — і він знову візьметься за своє.

— Він пообіцяв більше не псувати мені життя...

— І ти досі віриш його обіцянкам? Орисю... Невже ти ще його кохаєш?

— Звісно, ні! З чого ти взяв?

— Вибач за різкість, але так поводиться або закохана жінка, або та, яка зовсім втратила здоровий глузд.

— Борисе... Не пиши цієї заяви. Будь ласка...

    Борис важко зітхнув.

— Я тебе почув, Орисю. Не писатиму. Але й ти почуй мене. Ти мені дуже подобаєшся. Уже давно. Я справді мріяв провести з тобою все життя. Та ти ніяк не можеш відпустити свого колишнього. Вибач, але я не хочу таких стосунків, у яких дівчина цілує мене, а думає про іншого. Для мене це крапка. Не приходь до мене більше.

    Його слова боляче вразили Орисю. І хоча в глибині душі вона розуміла його образу, сказати нічого не змогла. Мовчки підвелася й пішла. Звісно, варто було хоча б побажати йому швидкого одужання. Але тоді вона неодмінно розплакалася б. А їй не хотілося, щоб Борис побачив її сльози.

      Орися нашвидкоруч написала Дем’яну повідомлення, що він може не хвилюватись про заяву. Дем’ян не відписав, і Орися не могла зрозуміти чи він переглянув написане. Уже вдома, після вечері, Орися зателефонувала Дем'янові. Не для того, щоб повернути минуле, а лише, щоб переконатись, що він знає, що Борис не подаватиме заяви. Дем'ян відповів не одразу.

Щойно почувши його голос, Орися зрозуміла, що він п'яний. На тлі лунали голоси молодих хлопців і дівчат, сміх, музика. Схоже, вони святкували. І Дем'ян разом із ними. Отже, він таки прочитав повідомлення. І вже зовсім не сумує та не хвилюється ні про що.

     Сумує лише Орися. Бо вона знову залишилася ні з чим.

А була так близько до свого жіночого щастя...