61.

    Перший понеділок осені видався досить похмурим. Орися й Наталя збиралися на роботу, збирали малечу, готували сніданок і лише раз по раз поглядали на годинник, аби не спізнитися. Аліна теж не зводила очей із годинника — вона боялася запізнитися на рейс. До завершення реєстрації залишалося менше години, таксі вже чекало. Аліна ще раз оглянула квартиру і, взявши валізу на коліщатках, вирушила в подорож — назад у літо. Вона сподівалася, що теплі сонячні дні повернуть їй ясність думок і вона нарешті вирішить, що чи хто насправді потрібен їй для жіночого щастя.

     Коли Аліна вирушила до аеропорту, а Наталя й Орися — на роботу, почався сильний дощ. Навіть злива. Кожна з дівчат дивилася крізь вікно на величезні струмені води й сподівалася, що після них з'явиться яскраве сонце не лише на вулиці, а й у їхніх серцях.

     Дитячий центр розвитку зустрів Наталю й Орисю звичною метушнею та дитячими голосами. Батьки теж були присутні — кожен хотів провести свою дитину до класу. Наталя якраз відвела Софійку до потрібного класу й поверталася на своє робоче місце, коли хтось обережно торкнувся її плеча. Вона озирнулася й побачила Петра.

— Привіт, Наталю, — спокійно сказав він.

— Привіт, — відповіла Наталя.

— Моя мама казала, що ти вчора телефонувала. Ти щось хотіла?

— Та нічого, не зважай.

— Справді? Бо я вже вирішив, що ти...

— Петре, вибач, але мені вже байдуже, що ти вирішив... — сказала Наталя й хотіла вже піти, але Петро знову легенько взяв її за плече.

— Наталю, можливо, моя мама була дещо грубою з тобою. Але зрозумій її...

— Її я можу зрозуміти, але не тебе. Вибач, я спізнююся! — сказала Наталя й таки пішла.

     Потім був сповнений метушні робочий день, а наприкінці, завершивши більшість справ, Наталя повідомила Орисю, що їй потрібно піти раніше.

— Гаразд, здається, ми поки що справляємося. Я затримаюся довше, тож ти можеш іти.

— Дякую. Я залишу Софійку в групі подовженого дня, — сказала Наталя й пішла.

У думках вона була дуже вдячна Орисі, що та не спитала, куди й навіщо вона йде. Бо Наталя й сама не знала, навіщо туди йде.

     Наталя йшла за медсестрою довгим вузьким коридором. Потім вони звернули вбік, і нарешті медсестра відчинила двері палати, де перебував Тарас. Він був сам, лежав на ліжку із заплющеними очима й дуже зблід. Звісно, це вже був не той красень Тарас, якого колись знала Наталя.

— Пане Тарасе, до вас прийшли, — спокійно мовила медсестра.

    Тарас повільно розплющив очі. Побачивши Наталю, він здивовано подивився на неї.

— Дякую. Залиште нас.

— Ти таки прийшла? — мовив він, коли медсестра вийшла. — Я не був певен, що ти прийдеш...

— Чому? — спитала Наталя.

— Бо колись я бачив у твоїх очах захоплення мною — від першої нашої зустрічі в юності й до тієї біля спортивного комплексу, де я працював. А коли ми зустрілися зовсім недавно, я вже не побачив у твоїх очах того захоплення. Звісно, хто ж буде захоплюватися інвалідом...

— Ти не правий...

— Чому ж?

— Тому що я перестала захоплюватися тобою задовго до нашої зустрічі в поліклініці. Захоплення минуло тоді, коли я зрозуміла, що ти нікчемний, самозакоханий дурень, якому байдуже до почуттів інших і навіть до власного дитяти...

— А ти його все-таки народила?

— Так.

— Це син?

— Ні. Донька.

— Познайомиш нас?

— Не знаю.

— Для мене це дуже важливо. Саме зараз. Коли я лежу на цьому лікарняному ліжку, то зрозумів, що й справді був самозакоханим дурнем.

— Їй лише чотири роки. І вона не готова до цієї зустрічі.

— Я зачекаю, доки ти її підготуєш. Вона ще надто маленька, і я хоча б із нею зможу виправити помилки своєї молодості.

— Я подумаю. Адже їй доведеться багато пояснювати: де був її тато, коли вона народилася, коли ми з нею жили в тісній кімнаті гуртожитку, коли нас ображали сусіди, коли в мене не вистачало грошей, щоб купити їй іграшку...

— Я зараз не зможу допомогти грошима. Хіба що батьки...

— Та зараз я вже й не прошу. Не потрібно нам нічого ні від тебе, ні від твоїх батьків. Я просто прийшла на прохання твого батька. Він хвилюється за тебе так само, як і я все життя хвилюватимуся за свою доньку. Тому якщо тобі щось потрібно — кажи.

— Наталю, я дуже хотів би погуляти на свіжому повітрі. Медсестри завжди зайняті. Чи не могла б ти допомогти мені?

— Добре. Кажи, де візок