59.

     Орися повернулася додому за пів години до від'їзду бабусі й дідуся. Їхні валізи вже були спаковані, і вони навіть встигли викликати таксі.

— Вибачте, Аліна йде у відпустку, тому довелося затриматися на роботі, — сказала Орися, щойно увійшла до квартири.

— Усе гаразд, дитино. Тільки ж ти бережи себе, бо навіть у вихідний працюєш, — звернувся до неї дідусь.

— І я їй теж це кажу! — додала бабуся. — Робота, звісно, добре, але у вихідний треба відпочивати. Краще б із Борисом кудись на каву сходили. До речі, як учора все минуло?

— Усе було чудово! — намагаючись виглядати радісною, відповіла Орися.

    Вона ніби й не збрехала, адже побачення справді було чудовим. А от те, що сталося після нього... Навіщо турбувати літніх людей, яких і без того часто підводить здоров'я?

    Бабусю й дідуся провели лише до таксі. На вокзал вони їхати не дозволили — до відправлення поїзда залишалося зовсім мало часу. Залишившись удвох з Арсеном, Орися приготувала легкий обід, чи то вже навіть вечерю. Арсен був не дуже голодний, тому швидко щось перекусив і побіг складати новий конструктор, який подарували йому бабуся з дідусем. Орися теж майже нічого не хотіла їсти, тож просто сиділа за столом і дивилася на тарілку. Але від цього на серці ставало лише важче.

      Тоді вона вирішила зателефонувати Борисові й запитати, як він почувається. Та щойно взяла до рук телефон, як на екрані засвітився номер Дем'яна. Першим поривом було скинути дзвінок, але зрештою вона відповіла.

— Орисю, вибач. Сам не знаю, що на мене вчора найшло! — без привітання почав Дем'ян. — Учора зустрівся з друзями, трохи випили, а потім ніби з ланцюга зірвався.

— Дем'яне, це не виправдовує твого вчинку. Людина в лікарні.

— Та розумію. Але я його лише трохи штовхнув. Сам не розумію, чому він упав.

— Бо це було несподівано. Він утратив рівновагу й покотився сходами вниз. І досі незрозуміло, наскільки серйозні в нього травми.

— Не хотів я цього, чесно, Орисю...

— А мені потім погрожувати теж не хотів?

— Та не хотів. Кажу ж, випив зайвого. Я ж розумію, ти найкраща мама для нашого сина.

— Дем'яне, я тебе вже добре знаю. Кажи, що тобі від мене потрібно?

— Та що ти, Орисю... Просто вирішив вибачитися.

— І все?

— Ну... хіба побачитися з тобою... і з сином. А ще запитати, як почувається той... Ну, мучить мене сумління...

— Сумління мучить? Я думала, ти його давно вже втратив!

— Як бачиш, ні. То що, ми побачимося?

— Ні. Я сьогодні дуже втомилася. Була на роботі, потім... — Орися вже хотіла сказати, що проводжала бабусю й дідуся, але вчасно зупинилася. Нехай Дем'ян думає, що вони ще гостюють. Тоді хоча б не приходитиме. — Та й купа різних справ назбиралася...

— Ну, ясно. А як почувається той?

— Борис у лікарні. Більше нічого не знаю.

— Зрозуміло. То порозпитуй у нього. Скажи, що я жалкую про свій вчинок...

— Гаразд. Бувай, — сказала Орися й швидко від'єдналася.

     Її справді зараз набагато більше хвилювало здоров'я Бориса, ніж ниття Дем'яна.

     Борис довго не відповідав. А коли Орися вже вирішила перервати виклик, почула його трохи втомлений голос.

— Привіт, Борисе. Як ти? — відразу запитала вона.

— Та нічого. Жити буду, як кажуть лікарі.

— А почуваєшся як?

— Чесно? Так собі. Після струсу мозку навряд чи хтось почувається добре.

— Вибач, що так сталося...

— Ти не винна. Але не хвилюйся. Водій таксі повідомив, що на нас напали в під'їзді. Сьогодні неділя, а завтра до мене прийде поліція. Тому  — твій колишній отримає те, на що заслуговує.

— Ти хочеш написати на нього заяву? — лише тепер Орися зрозуміла, чому Дем'ян телефонував і так наполегливо вибачався.

— Звісно, напишу. Нехай не псує нам життя. Це насамперед заради безпеки тебе й твого сина.

— Так... Напевно...

      Орися ще трохи поговорила з Борисом про його здоров'я. Він розповів, що за день-два його вже відпустять додому, і навіть запропонував зустрітися наступних вихідних. Орися відповіла, що все залежатиме від обставин. А потім до Бориса підійшов лікар, і вони попрощалися.

— Мамо, ходи поглянь, яку я вежу збудував! Сам! — покликав Орисю Арсен із сусідньої кімнати.

— Зараз, моє сонечко, прийду! — пообіцяла Орися, хоча на душі їй було зовсім невесело.

   Важкість із серця не зникла. Навпаки — здавалося, вона осідала там дедалі глибше.