57.

    Таксі повільно їхало нічними вулицями столиці. Щойно минула північ — отже, настала осінь.

     Орися поклала голову на плече Бориса й думала, що принесе їй ця пора — осінній смуток чи продовження літньої казки, яка трапилася з нею сьогодні.

     Борис мовчав. Вона лише відчувала його рівне дихання й теплу руку на своїх тендітних плечах. Напевно, саме цієї руки їй так бракувало — руки, що підтримає й захистить. Адже вона вже втомилася все вирішувати самотужки. Так хотілося почути від когось:

— Не турбуйся. Тепер це і моя проблема. Я все владнаю, а ти відпочинь.

      А вона натомість подарує йому свою жіночу турботу, ніжність і тепло.

      Орися ще не була певна, чи кохає Бориса, але знала, що він їй дуже подобається. І чомусь саме поруч із ним уперше за довгий час захотілося повірити, що вона ще може бути щасливою.

— Зачекайте, будь ласка, хвилин десять. Я лише проведу дівчину, — попросив Борис таксиста, коли автомобіль зупинився неподалік будинку Орисі.

    Таксист мовчки кивнув. Борис вийшов із машини, обійшов її й подав Орисі руку, допомагаючи вийти.

— Я вже майже вдома. Повертайся в таксі, — тихо сказала Орися.

— Повернуся лише тоді, коли переконаюся, що ти в безпеці, — усміхнувся Борис.

— У нас тихий район.

— Можливо. Але мені так буде спокійніше.

     Вони взялися за руки й неквапливо попрямували до під'їзду. Біля входу Борис зупинився й не відпускав руки Орисі. Потім обережно повернув її до себе.

— Яка ж ти красива, — закохано промовив він.

— Дякую...

     Орися ледь устигла вимовити це слово, як її губ уже торкнувся поцілунок Бориса. Ніжний, палкий, трохи наполегливий...

     На мить вона відчула себе зовсім юною дівчиною, дозволила почуттям узяти гору. Але раптом згадала, що вдома, у своєму ліжечку, спить її чотирирічний синочок. Вона — мама, а отже, повинна поспішати до нього.

— Я мушу йти.

     Орися обережно відступила. Борис ще раз нахилився й коротко поцілував її.

— Я дуже чекатиму нашої наступної зустрічі.

    Орися набрала код на домофоні. Замок тихо клацнув, і вона вже потягнула двері на себе, коли за спиною почулося швидке тупотіння.

    Вона навіть не встигла озирнутися, як пролунав глухий удар. Різко обернувшись, Орися побачила, як Борис, утративши рівновагу після сильного поштовху, полетів зі сходів униз. Він боляче вдарився плечем об стіну, перечепився через кілька сходинок і, не втримавшись, покотився далі.

     Нагорі стояв розлючений Дем'ян. Його обличчя палало від люті, а груди важко здіймалися від прискореного дихання.

— Що ти наробив?! — скрикнула Орися й кинулася до Бориса.

Та Дем'ян блискавично схопив її за зап'ястя.

— Нікуди ти не підеш!

Він рвучко смикнув її до себе й силоміць затягнув у під'їзд.

— Цей покидьок хоче забрати в мене дружину! — проричав він.

— Я не твоя дружина! Відпусти мене! Борисові потрібна допомога!

— Нічого з ним не станеться! — гаркнув Дем'ян, не послаблюючи хватки. — Краще скажи, де зараз наш син, поки ти вештаєшся невідомо де й невідомо з ким.

— Мій син у безпечному місці. І я не зобов'язана перед тобою звітувати!

    Орися знову спробувала вирватися, але Дем'ян притиснув її до стіни й міцно тримав.

Від нього різко тхнуло алкоголем і цигарками. Орися скривилася й відвернула обличчя.

— Що? Не подобаюся? А колись жити без мене не могла. Тепер лише про свого коханця думаєш?

— Якою ж дурною я тоді була...

Вона знову почала пручатися.

— Відпусти негайно, бо я зараз голосно закричу.

— Тільки спробуй! Я зроблю все, щоб життя тобі медом не здавалося. Ще й повідомлю відповідним службам, що ти гуляєш із кавалерами, а дитину залишаєш саму.

— Ти нічого не зможеш довести.

— А їм достатньо лише отримати сигнал.

— Яка ж ти нікчема, Дем'яне...

— Ага. Це ти мене таким зробила!

— Ти з глузду з'їхав! Відпусти мене!

— Добре. Але спочатку поцілуєш мене так само палко, як щойно цілувалася з цим...

      Він уже нахилився майже до її губ.

     Та раптом нічну тишу розірвав різкий звук сирени. Дем'ян насторожився. Саме цієї миті Орисі вдалося вислизнути з його рук. Вона оббігла його й вибігла надвір.

Біля під'їзду стояла «швидка», а медики вже вкладали Бориса на ноші.

Орися кинулася до них, але двері автомобіля вже зачинилися.

Неподалік стояв таксист, який привіз їх сюди. Побачивши Орисю, він підійшов ближче.

— Не хвилюйтеся. З вашим другом усе буде добре, — заспокійливо сказав водій.

— Звідки ви знаєте?

— Я бачив, як він падав. На щастя, падіння було не надто сильним. Я відразу викликав «швидку». Лікарі допоможуть.

— Ви знаєте, куди його повезли?

— Не знаю. Але, думаю, ви зможете йому зателефонувати. Він був при свідомості. А поки що йдіть додому. Тільки будьте обережні. Схоже, район у вас не такий уже й безпечний.

— Дякую. І вибачте... Ой, а Борис розрахувався?

— Так, за поїздку сюди він заплатив. Спокійної ночі.