56.

   Це був останній день літа. Увесь день стояла спека, але надвечір нарешті повіяло омріяною прохолодою.

    Орися давно чекала цього дня. Борис запросив її на побачення й пообіцяв чимось здивувати. А молодій дівчині так іноді хочеться чогось приємного й незвичайного. Вона вдягнула легеньку сукню, босоніжки на невисокій танкетці, зробила легкий макіяж і просто розпустила волосся.

— Яка ж ти в нас красуня! — усміхнулася бабуся, визирнувши з кухні.

     Дідусь разом з Арсеном пішли на прогулянку, а бабуся саме готувала вечерю. Та не провести поглядом онуку, яка вирушала на побачення, вона просто не могла.

— Дякую, бабусю. І за «красуню», і за підтримку.

— Донечко, це найменше, що я можу для тебе зробити. Біжи, бо Борис уже, мабуть, зачекався.

     Борис стояв біля свого автомобіля неподалік під'їзду. На ньому були світла сорочка й джинси. Побачивши Орисю, він одразу рушив їй назустріч.

     Їхали вони близько пів години. Потім Борис залишив автомобіль на стоянці й сказав, що далі доведеться пройтися пішки.

     Вони звернули на вузеньку алею й почали спускатися вниз. Незабаром стежка вивела їх до схилів Дніпра. Тут було тихо й малолюдно. Назустріч траплялися лише поодинокі перехожі та закохані пари.

    Невдовзі вони підійшли до пірса, біля якого було пришвартовано кілька невеликих яхт.

    Саме на одну з них Борис і запросив Орисю.

— Ми попливемо? — трохи стривожено запитала вона.

— На жаль, ця яхта вже нікуди не вирушить. Але я хочу дещо тобі показати.

     Вони пройшли палубою до корми, і там Орися завмерла від захвату.

    На палубі був накритий стіл. Пляшка шампанського, два келихи, легкі закуски. У вазі красувалися червоні троянди, а за бортом повільно згасало сонце, розмальовуючи небо золотаво-рожевими барвами.

— Як тут красиво! — захоплено мовила Орися. — Борисе, я й не знала, що ти такий романтик!

— Коли дуже подобається дівчина, навіть зануди стають романтиками, — усміхнувся Борис. — А ти… ти мені дуже подобаєшся.

     Орися ледь усміхнулася й відвела погляд. Борис теж кілька секунд мовчав, а потім сказав:

— Орисю, сідаймо до столу -  вечеря чекає.

— Дякую. Борисе, а ти можеш мене сфотографувати? Тут мають вийти неймовірні фото!

— Ох, дівчата! Ну куди ж без фотографій? Позуй!

    Спочатку Орися трохи соромилася, але поступово розслабилася й почала позувати. Борис фотографував її й подумки не міг надивуватися, яка ж вона вродлива.

— А хочеш сфотографуємося разом? — раптом запитала вона.

— Ти ще й питаєш? Я тільки про це й мріяв!

     Борис швидко підійшов до Орисі, став поруч і легенько обійняв її. Світлина вийшла чудовою: молода усміхнена пара на тлі Дніпра й сонця, що повільно ховалося за обрій.

     А потім була вечеря. Смачна, вишукана й трохи охолола, адже фотосесія тривала довше, ніж вони планували.

     Вони відкрили шампанське, підняли келихи й випили за цей вечір. Легке ігристе вино швидко додало настрою. Вони згадували шкільні роки, сміялися, розповідали історії, про які давно забули.

    Борис непомітно пересів ближче до Орисі.

— А пам'ятаєш, як у п'ятому класі нова класна керівничка посадила нас за одну парту? — запитав він.

— Пам'ятаю. Я тоді навіть засмутилася. До того сиділа з дівчинкою, а тут раптом пересадили до хлопця…

— А я був щасливий! Мій товариш Мишко весь час пропонував піти до вчительки й попросити, щоб нас знову розсадили, але я навідріз відмовлявся. Мені дуже подобалося сидіти поруч із тобою. А коли одного разу ти забула ручку, я дав тобі свою запасну. Потім ту ручку мало не поставив у рамочку.

— Нічого собі…

— Так. Але я ніяк не наважувався сказати, що ти мені подобаєшся. Думав, освідчуся хоча б на випускному… Та життя розпорядилося інакше.

— Так… Я теж думала, що все буде зовсім по-іншому.

    Борис уважно подивився їй у вічі.

— Але ж не все втрачено. Тепер я вже не той сором'язливий хлопець. І хочу сказати тобі те, про що мовчав багато років. Орисю, ти мені дуже подобаєшся. Будь моєю дівчиною.

    Він не став чекати відповіді. Повільно нахилився й ніжно поцілував її.

    Орися відповіла на поцілунок. Невагомо поклала долоню йому на плече й уже не думала відсторонюватися.

      Сонце давно сховалося за обрій. На небі одна за одною спалахували міріади зірок, але закохані не помічали нічого навколо. У цю мить для них існували лише вони двоє.

    Та навіть найкращі вечори колись закінчуються.

    Ніч остаточно огорнула місто, і Орися неохоче згадала, що час повертатися додому.

— Я викличу таксі, — трохи засмучено сказав Борис. — Машину залишу тут, бо сьогодні пив шампанське. Але мені так не хочеться тебе відпускати… Ми побачимося завтра?

— На жаль, ні. Завтра від'їжджають бабуся й дідусь, тож хочу провести їх.

— А потім?

— А потім… робота.