55.

   Наталя домовилася з мамою Аліни, що забере Софійку біля виходу із зоопарку в  узгоджений час. Тож, закінчивши справи на роботі, Наталя вирушила туди. Вийшовши на вулицю, вона почала шукати в інтернеті, які автобуси їдуть до зоопарку. Та раптом біля неї зупинився автомобіль.

— Привіт, Наталю! — озвався знайомий голос.

Наталя озирнулася й побачила Петра.

— Привіт. Ти за Євгеном?

— Власне, так. Хоча дуже сподівався побачити й тебе!

— Ну... — Наталя трохи зніяковіла.

— А де Софійка?

— Я саме збираюся їхати за нею. Вона сьогодні не була на заняттях, а випросилася піти до зоопарку з батьками моєї подруги. От якраз збираюся її забрати.

— До зоопарку?

— Так. Вони вже за кілька хвилин мають вийти.

— Наталю, не хочу тебе розчаровувати, але громадським транспортом ти добиратимешся туди десь годину, а то й більше. Тож їм доведеться довго на тебе чекати.

— Дякую, що підказав. Зараз викличу таксі.

— Нічого не викликай. Я зараз заберу Євгена, і ми разом поїдемо по Софійку.

— Та мені якось незручно...

— А мені буде дуже приємно! Почекай, я швидко.

     І справді, Петро не змусив себе довго чекати. Він швидко забрав Євгенка, і вони всі разом поїхали до зоопарку.

    Щойно вони під'їхали, як Софійка разом із Вікою та її бабусею й дідусем саме виходили із зоопарку. Наталя подякувала батькам Аліни за те, що доглянули за Софійкою, і забрала доньку.

     Сівши в автомобіль, Софійка одразу почала захоплено розповідати про все, що бачила у зоопарку.

— Там дуже галні ведмедики! Вони купалися у водичці!

— Я тез бацив колись ведмедиків! І вовка бацив! — одразу підхопив Євгенко.

— А я не бацила вовка. Напевно, він спав...

— Бо залаз день, а вовк встає вночі! — поважно пояснив Євген.

Наталя й Петро лише усміхалися, слухаючи розмову малюків.

— А ти сьогодні не була у садоцку! Чому? — запитав Євгенко.

— То з казу: ходила у зоопалк. А ще я спала у Вікусі. З нами були її бабуся й дідусь, поки наші мами лозвазалися... — зізналася Софійка.

— Це як? — зацікавився Євгенко.

— Ну... танцювали, пили вино... — припустила Віка.

— А-а, це нецікаво! — вирішив Євгенко.

Після цього діти знову заговорили про щось своє. Та, схоже, татові Євгенка стало цікаво дізнатися більше про ті самі розваги.

— Ходили з подругами на дискотеку? — запитав він Наталю.

— Так... Іноді хочеться чогось такого... — ухильно відповіла Наталя.

— І як? Сподобалося?

— Та так... нормально... — невизначено відповіла вона.

    Чомусь їй зовсім не хотілося розповідати Петрові про те, що трапилося на святі в Аліни.

    Через деякий час вони приїхали до будинку Наталі.

— Тату, післи до Софійки на цай? — запропонував Євгенко.

— Так! Так, післи до нас на цай! — одразу підтримала його Софійка.

     Наталя кинула на доньку суворий погляд, сподіваючись, що та зрозуміє: так запрошувати гостей без дозволу не можна. Але Софійка нічого не зрозуміла й продовжувала наполягати, щоб Євген і його тато зайшли до них. І Наталі нічого не залишилося, як і самій приєднатися до запрошення.

— Дякую, Наталю. Якщо у вас немає інших справ, то я із задоволенням зайду, — зрадів Петро.

— Та які вже справи... Вечір...

    Петро припаркував автомобіль, і всі разом піднялися до квартири Наталі. Вона запросила гостей до кімнати, а сама одразу пішла на кухню й увімкнула чайник. Дістала маленький заварник, насипала туди чай.

     За хвилину на кухню забігла Софійка.

— Мамо, які галні квіти! Це хто тобі подалував?

— Софійко, візьми печиво й віднеси до кімнати. Зараз питимемо чай, — уникаючи відповіді, попросила Наталя.

— Добле, віднесу, — сказала Софійка й, узявши мисочку, вибігла з кухні.

Натомість у дверях з'явився Петро.

— Напевно, чаю ми все ж не питимемо. Раптом згадав, що маю справи, — сказав він. — Євгенку, швидше збирайся!

     Поки Євгенко одягався, Петро зайшов на кухню.

— А квіти й справді гарні, — зауважив він, уважно розглядаючи букет. — І хто цей щасливчик?

— Петре, ти не повіриш, але ці квіти подарували не мені.

— Судячи з того, що ви із Софійкою живете лише вдвох, то квіти мали б бути їй?

— Ні.

— Гаразд. Це твої справи. Не хочеш — не кажи.  Але якось дивно все це: спочатку вечірка з подругами, потім ці квіти…  Що я тут роблю?

Саме в цей момент вийшов Євгенко.

— Тату, цому ми так свидко йдемо? — розчаровано запитав хлопчик.

— Бо в мене з'явилися справи! — у голосі Петра вже відчувалися чи то роздратування, чи то образа.

— А коли ви ще плиїдете? — запитала Софійка.

— Не знаю. Краще у своєї мами запитай! — кинув Петро й, узявши сина за руку, вийшов.

— Мамо, дядя Петло селдиться? — запитала Софійка.

— Не знаю, донечко. Біжи в кімнату, пограйся, а я зараз приготую нам вечерю.

     Софійка побігла, а Наталя підійшла до вікна. Петро з Євгенком саме дійшли до автомобіля. Вона побачила, як Петро різко посадив сина на заднє сидіння, завів машину і зірвався з місця так швидко, що аж колеса запищали.

— Він що, якийсь ненормальний? — вголос промовила Наталя. — Так їхати, коли в машині дитина?

     Наталя розуміла, що Петро розізлився через квіти. Але ж вона сказала, що це не її подарунок. І тепер мимоволі замислилася: чи потрібен їй чоловік, який не довіряє їй і в пориві злості ще й наражає на небезпеку власну дитину?