52.

     Аліна прокинулася від чиїхось ніжних дотиків. Спочатку вона впізнала маленькі рученята своєї доньки, а потім відчула щось пухнасте. Не розплющуючи очей, переконала себе, що це лише сон, і спробувала знову заснути. Та раптом на її щоці відчувся легенький поцілунок маленьких губок, а за мить — чиєсь лоскітливе лизання.

     Аліна зморщилася крізь сон, і тієї ж миті кімнатою рознісся дзвінкий сміх Вікусі та якесь кумедне пискляве скавуління. Тут уже сон як рукою зняло. Вона сіла на ліжку.

— Мамусю, з днем налодження! — широко усміхаючись, вигукнула малеча й простягнула їй маленьке симпатичне цуценя.

    Аліна застигла від несподіванки, а Вікуся радісно продовжувала:

— Ти вже дуже долосла! Тобі тлидцять, а значить, тобі вже можна купувати щенятко. Ти ж казала, що я ще маленька і мені ще лано. То я вилішила подалувати його тобі! Але не хвилюйся, я буду допомагати доглядати за ним!

    Аліна намагалася хоч якось осмислити все, що донька встигла повідомити їй за першу хвилину після пробудження, але думки вперто не складалися докупи.

— Мамо, ти не задоволена? Тобі не сподобався мій подалуночок? — кліпаючи довгими віями, запитала Віка.

   Ну і як тут скажеш щось погане?

— Донечко, ти — мій найкращий подарунок! — Аліна міцно обійняла дитину, а маленьке цуценя тим часом побігло досліджувати кімнату.

— А Чолницка тобі не сподобалась? Вона ж тебе вже полюбила!

— Сподобалася, сподобалася...

— Я її так назвала ще вчола, коли ми її купили й заховали в кімнаті бабусі й дідуся. Ти ж не плоти? Коли ми купували Чолницку, я сказала, що це мамі, а не мені. Бо я ще маленька, а мама — долосла! Їй уже тлидцять! — гордо заявила Віка.

— Вікусю, а нехай у нас із тобою буде один секрет?

— Який? — очі дівчинки одразу засяяли.

— Нехай про те, що мені тридцять, знаємо лише ми з тобою. Домовились?

— Але ще дідусь і бабуся.

— Ну, нехай і вони...

— Наталя й Олися теж знають.

— Вони, мабуть, уже забули.

— Забули? І не плийдуть на свято? — занепокоїлася Віка. Якщо не прийдуть Наталя й Орися, то, напевно, не буде й їхніх дітей.

— На свято вони обов'язково прийдуть. Просто забули, скільки мені років.

— І ти їм не лозкажеш?

— А навіщо? Вони прийдуть просто мене привітати й гарно провести час.

— Галазд. Ой, Чолничка залізла під ліжко! Зацекай, Чолницко, я допомозу! — вигукнула Віка й кинулася рятувати цуценя. Та воно вже вислизнуло в інший бік. — Стій, Чолницко! Ти неслухняна дівцинка!

«Так... Тепер сумно в моєму домі точно не буде», — подумала Аліна.

    Вона пригадала, як нещодавно вони з Вікою проходили повз зоомагазин. Донька тоді впросила її зайти всередину, але вмовити купити хоч якусь тваринку так і не змогла. Аліна пояснила, що домашній улюбленець потребує багато уваги, а Віка ще замаленька для такої відповідальності. Та хоч Віка й маленька, зате дуже хитренька. Навіть батьки Аліни піддалися її вмовлянням.

    Щойно Аліна згадала про батьків, як двері спальні відчинилися. Спочатку до кімнати увійшов величезний букет троянд, а вже за ним — тато.

— Вітаю, донечко! Рівно тридцять років тому ти зробила мене найщасливішим татусем!

— Дякую, тату! — Аліна взяла букет і міцно його обійняла. — Але, може, сьогодні не будемо згадувати про мій вік?

— Ох, вибач! Усі жінки цього не люблять... Та ти ж у мене зовсім юна!

У цю мить до кімнати зайшла мама, тримаючи маленький торт із запаленою свічкою.

—     Доброго ранку, Аліночко! Щойно закінчила його прикрашати. Загадуй бажання й задувай свічку!

— Я! Я буду дути! — миттю опинилася поруч із бабусею Віка.

— Мамо, ти сама спекла торт? – Здивовано спитала Аліна.

— Звісно. Хіба я не можу спекти торт для своєї єдиної доньки? Встала ще до світанку — і ось він. Невеличкий, зате зовсім свіженький.

— Ой, мамо...

— Загадала бажання?

— Я загадаю, щоб мама була щаслива! — вигукнула Віка.

— Так, донечко. Будь щаслива, — тепло підтримала її мама.

   Під оплески бабусі й дідуся Віка разом з Аліною дружно задули свічку.

— Ходімо куштувати? — нетерпляче запитала Вікуся.

— Спочатку треба поснідати чимось корисним, — усміхнулася бабуся.

— Але спершу ще один подарунок, — втрутився батько.

— Ой, а я й забула...

— Це від нас обох, — сказав він, простягаючи Аліні конверт.

— Що це?

— Відкривай!

     Аліна щиро сподівалася, що всередині не гроші. 

     І справді, грошей там не було. Натомість лежав подарунковий сертифікат на подорож для двох. Їй залишалося лише обрати країну, дату поїздки та людину, з якою вона захоче вирушити.

— Мамо, тату... Дякую! Але навіщо це?

— Ми просто хочемо, щоб ти була щасливою, — лагідно відповів батько.

— І хочемо трішечки підштовхнути тебе до цього щастя, — додала мама. — А тепер ходімо на кухню снідати. Сьогодні в усіх ще багато справ.