51.

    Наталя вийшла з поліклініки, не помічаючи нікого й нічого навколо. Вона швидко йшла, час від часу майже переходячи на біг. Хотіла опинитися якомога далі від минулого, від Тараса та його батька. Не хотіла ні допомагати їм, ні бачити їх. Здавалося, вона вже відпустила минуле, але воно знову наздогнало її.

Наталю вже нічого не пов'язувало з Тарасом. Хіба що донька.

Донька!

     Наталя раптом згадала, що потрібно негайно забрати Софійку. Група подовженого дня вже ось-ось мала закінчити роботу. Вона швидко зателефонувала Орисі. На щастя, та ще була на роботі. Наталя попросила її забрати Софійку. Орися без вагань погодилася й пообіцяла привести дівчинку додому.

   Наталя теж поспішила додому. Вона дуже сподівалася прийти першою, але, підійшовши до будинку, побачила біля дверей Орисю, Арсена та Софійку.

— Наталю, все гаразд? — одразу запитала Орися.

— Так, просто виснажили черги в поліклініці, — відповіла Наталя, намагаючись говорити спокійно.

— Точно не потрібна допомога?

— Ні. Гаряча ванна і сон зроблять свою справу, — через силу всміхнулася Наталя.

У цей час Софійка вже нетерпляче тягнула маму до дверей.

— Гаразд, Наталю, якщо все добре, то ми підемо. Хочу сьогодні придивитися, що б такого цікавого подарувати Аліні.

— Я теж ще нічого не пригледіла, але сьогодні вже просто немає сил.

— Тоді до завтра. Побачимося на роботі.

Орися взяла Арсена за руку, і вони пішли. Наталя із Софійкою зайшли до будинку.

Як би важко не було Наталі, вечерю для доньки вона все одно мала приготувати. Поки Софійка гралася, Наталя посмажила яєчню, зробила какао, але сама їсти не стала. Коли донька повечеряла, Наталя помила посуд, прибрала на кухні, вклала Софійку спати, а тоді, не вмикаючи світла, вийшла на балкон.

Перед нею простягалося нічне місто. У вікнах будинків горіло світло, мерехтіли рекламні вивіски, розважальні заклади сяяли, мов новорічні ялинки, і манили до себе. Лише місяць сумно визирав із-за легкої серпанкової хмарини. Та людські погляди частіше зупинялися на яскравих неонових вогнях, ніж на його спокійному світлі. Люди обирали, зважаючи на яскравість.

    У житті постійно доводиться робити вибір.

      Цього вечора Наталя теж думала про власний.

Здавалося, усе було очевидно. Петро — стабільний, надійний, турботливий. У нього є син, він легко знайшов спільну мову із Софійкою. Виходить, у них уже двоє дітей. Можливо, так навіть краще. Хто знає, чи зможе Наталя народити після сорока? А головне — здійсниться її юнацька мрія: власний будинок, сімейні свята, гості, поїздки до моря...

Її роздуми перервав телефонний дзвінок.

Телефонувала мама.

Вона дзвонила нечасто, тож Наталя одразу зрозуміла, що є якась причина.

— Слухаю, мамо.

— Привіт, Наталочко. Як ти? Чи, може, зайнята й не можеш говорити? — голос матері звучав незвично улесливо.

— Привіт, мамо. Все добре. Я вдома, Софійка вже спить, а я стою на балконі, тому можу говорити.

— А... ну зрозуміло... Бо я подумала, що ти можеш бути зайнята...

— Мамо, вже майже десята вечора. Я так пізно не працюю.

— Ну, звісно. Просто Оля розповіла, що у тебе з'явився дуже перспективний кавалер. То я й подумала, що ти на побаченні.

— Ні, мамо. Сьогодні я надто втомлена для побачень.

— Іноді можна й відкинути втому. Наталю, Оля казала, що цей чоловік дуже толковий, тож дивися, не впусти його.

— Мамо, я сама вирішуватиму...

— Звісно, сама. Але й до материнської поради прислухайся. Слухай, Наталю, приїжджайте всі — ти, Софійка і твій Петро — до нас на дачу. Гарно проведемо час. У мене ж у неділю день народження.

— Але, якщо не помиляюся, минулого року в тебе був ювілей.

Наталя хотіла нагадати, що тоді її навіть не запросили на святкування, але промовчала.

— Так. Але цього року просто посмажимо шашлики, запросимо сусідів. Нехай побачать, який до мене зять зі столиці приїхав.

— Мамо, невже тобі зять важливіший за доньку й онуку? — тихо запитала Наталя. Адже мама весь час розпитувала лише про Петра, а не про неї чи Софійку.

— Ну що ти таке кажеш? Звісно, ні! — швидко заперечила мати.

— Гаразд, мамо. Мушу йти, погляну, чи не прокинулася Софійка. Вона дуже чутливо спить. Бувай.

Наталя більше не мала сил слухати матір.

Пізніше, вже лежачи в ліжку, їй раптом спала на думку зла, майже дитяча ідея: поїхати до батьків лише із Софійкою, а коли сусіди запитають, де Петро, сказати, що він її покинув. Нехай тоді хизуються своїм столичним зятем.

Та вже за мить їй стало шкода Софійки. Навіщо везти дитину туди, де її насправді не чекають?

Заснула Наталя лише під ранок.

Та спокійного сну вона так і не дочекалася. Уві сні Тарас благав її про допомогу.