48.

— Привіт, Тарасе! — голосно привіталася вона.

— Наталю?.. Тебе й не впізнати...

— Добрий день, дівчино. А я, здається, вас пам'ятаю! — втрутився в розмову батько Тараса. — Точно! Це ж ви колись приходили до нас додому й питали про Тараса.

— Можливо... — ніяково відповіла Наталя.

— Так. Хоч це було давно, але в мене добра пам'ять на обличчя. Не міг помилитися.

— А я й не знав про це! — здивовано сказав Тарас.

— Як це не знав? Я ж тобі тоді розповідав!

— Мабуть, не надав цьому значення.

— Та це вже неважливо, — відмахнулася Наталя. Для неї це й справді давно втратило будь-яке значення. — А що ж із тобою сталося?

— Неприємність. А точніше — травма, — відповів Тарас, і Наталя помітила на його вустах гірку усмішку.

— Це пов'язано з роботою?

—  Якби ж... Було б не так образливо. Зібралися з хлопцями пограти у футбол, звичайний любительський матч. Один невдалий рух — і тепер мене чекають операція та щонайменше пів року відновлення.

— Пів року? — здивувалася Наталя й уперше за довгий час відчула до нього щось схоже на співчуття. — Це ж дуже довго...

— Якщо операція пройде успішно і не буде ускладнень. Лікарі кажуть, що шанси хороші, але попереду довге відновлення. Поки що я навіть самостійно пересуватися не можу. — Тарас легенько постукав долонею по підлокітнику інвалідного візка. — Без нього зараз ніяк.

Наталя мимоволі перевела погляд на його нерухомі ноги. Лише тепер вона по-справжньому усвідомила, наскільки серйозна травма. Потім знову подивилася на Тараса й пригадала їхню останню зустріч. Тоді він був зверхнім, жорстоким і самовпевненим. А зараз виглядав розгубленим і нещасним.

— Це дуже важко... — тихо промовила вона.

— Найважче навіть не біль. До нього я вже майже звик. Найважче — почуватися безпорадним. Щоб просто дістатися до ванної чи приготувати собі вечерю, мені потрібна допомога. Добре, що тато поки живе зі мною. Сам я зараз не впорався б.

— А операцію вже призначили?

— За два тижні. Чекають, поки трохи спаде набряк. Потім операція, а далі — реабілітація. Кажуть, відновлення може тривати пів року, а то й довше. І весь цей час мені буде потрібен догляд.

— Щиро сподіваюся, що все мине добре.

Тарас гірко всміхнувся.

— Я теж. Якщо чесно, мене лякає не сама операція, а думка, що ще дуже довго залежатиму від інших. Ніколи не думав, що звичайний похід до магазину чи чашка гарячої кави можуть стати розкішшю.

— Тарасе, треба сподіватися на краще! Надія є завжди! — підтримав сина батько. — Ось і сьогодні ти зустрів дівчину з нашого міста, свою давню подругу. Думаю, ця зустріч невипадкова.

— Тату...

— Саме так я й вважаю, — не зважав батько. — Наталю, у мене до вас велике прохання...

— Тату... — знову перебив його Тарас.

— Кажіть, — погодилася Наталя.

— Розумієте, я в Києві не живу. Приїхав лише на кілька днів підтримати сина, але мушу повертатися додому. Там дружина занедужала. А Тарас залишиться тут. Йому робитимуть операцію, і дуже важливо, щоб поруч були близькі люди. Ви мене розумієте?

— Звісно, підтримка близьких завжди важлива. Але я впевнена, що у Тараса є такі люди. Дружина... друзі... — Наталя ледь не додала «коханка», адже була певна, що без неї не обійшлося, але стрималася через присутність батька.

— Ні дружини, ні дітей, ні друзів тут у мого сина немає, — тяжко зітхнув чоловік.

Тарас лише ніяково опустив очі.

— А як же ті, з ким ти грав у футбол?

— Тут якраз і згадується прислів'я: «Друг пізнається в біді», — з гіркотою відповів Тарас. — Коли я був здоровий, друзів вистачало. А щойно сталося лихо — всі кудись зникли.

— Так, це прислів'я недарма існує, — погодився батько. — Тому, Наталю, я хочу попросити вас навідувати мого сина. Підтримати його морально, іноді допомогти, погуляти з ним під час реабілітації... Для мене це дуже важливо.

— Я вас розумію. Але й у мене є люди, які потребують моєї уваги.

— Я вам заплачу. Скільки скажете... Звісно, в межах розумного.

— Ні! Категорично ні! — Наталю глибоко образила ця пропозиція.

— Наталю, не ображайтеся. Я запропонував це лише з найкращих намірів. Можливо, вам зараз потрібна фінансова підтримка?..

— Колись вона й справді була мені потрібна. Але зараз я добре заробляю. Тож вибачте...

Наталя вже рушила до виходу.

— Вибач, Наталю... — долинуло їй услід від Тараса.

    Та вона навіть не озирнулася. Не була певна, що його вибачення щирі. І ще менше була певна, що вони їй потрібні.

 Наталя вже не пішла до лікарки.  Вирішила, що зайде завтра зранку.  Їй хотілсь якнайшвидше піти  з цього місця.

    Біля виходу з поліклініки її наздогнав батько Тараса.

— Наталю, пробачте, якщо образив вас. Але все ж візьміть мою візитку. Нам із сином дуже потрібна ваша підтримка. Заради всього хорошого, що колись було між вами, допоможіть йому...

    Наталя не знала, що відповісти. Вона й сама не була певна, чи було між нею і Тарасом щось справді хороше. Хіба що Софійка...

    І раптом батько сказав те, що зачепило її за живе.

— Якщо у вас є діти, ви мене зрозумієте. Ми, батьки, готові на все, аби хоч трохи полегшити їм життя.

.