47.

      До початку робочого дня залишалося кілька хвилин, тож Аліна з Наталею вирішили скористатися нагодою й випити по чашці кави. Поки закипав чайник, подруги встигли трохи попліткувати.

— Розкажи у двох словах, як минуло твоє побачення? — запитала Аліна. — Як тобі Петро?

— Петро? Та наче непоганий, — задумливо відповіла Наталя.

— І це все?

— Ми гарно провели час у розкішному ресторані. Замовили вишукані страви, танцювали під живу музику, а потім гуляли нічним містом...

— Як романтично...

— Романтично. І Петро дуже старається мені сподобатися.

— Але я відчуваю, що тут є якесь «але».

— Є. І я ніяк не можу зрозуміти, де воно ховається, це «але».

— Не можеш? Тоді я скажу тобі. Хочеш?

— Напевно. Бо я про це вже пів ночі думала.

— Ти просто його не кохаєш, — різко відповіла Аліна.

Наталя кілька секунд мовчала.

— Я права? — перепитала Аліна.

— Мабуть... Тільки ж, думаю, кохання не приходить одразу...

— Наталю, я б тобі відповіла, але, на жаль, на це запитання теж не маю відповіді.

Їхню розмову перервав раптовий стукіт у двері.

— Увійдіть! — голосно мовила Аліна.

До кабінету зайшла медсестра.

— Вибачте, що турбую... — почала вона.

— Нічого. Кажи, Галино, що трапилося?

— Я переглядала медичні книжки працівників і щойно побачила, що вам, Наталю, потрібно пройти медогляд. Останній день, коли ви могли працювати з дітками, був учора. Вибачте, що недогледіла.

— Не хвилюйся, Галино. Усе буде добре. Наталя зараз пройде медогляд. Правда, Наталю?

— Так, хіба ж у мене є вибір? Добре, що не встигла випити каву, бо тоді аналізи довелося б здавати завтра.

— На жаль, так. І тепер доведеться шукати тобі заміну. Орисі я щойно знайшла, бо в неї щось трапилося. Але не хвилюйся, я щось придумаю, — підсумувала Аліна.

— Добре, що не встигла випити каву, бо тоді аналізи довелося б здавати завтра. – Наталя шукала хоч якийсь позитив у цій новині.

     Наталя дуже не любила поліклініки. Але хоч як її дратували черги під кожним кабінетом, робота з дітьми вимагала регулярних медоглядів. Тому, зібравши всю свою волю в кулак, вона терпляче вистояла під дверима кожного потрібного спеціаліста.

На це пішов майже весь день. І коли ввечері змучена Наталя чекала, щоб їй поставили у виписку останню печатку, виявилося, що десь зникла її медична картка.

— Вам потрібно звернутися в реєстратуру. Нехай або пошукають картку, або випишуть нову, — порадила молода лікарка.

Наталя не хотіла ні з ким сперечатися. Вона мовчки спустилася на перший поверх, де розташовувалася реєстратура. На щастя, черги там не було.

— Кінець робочого дня, — невдоволено зітхнула працівниця пенсійного віку. — Не дадуть раніше додому піти. Вам це терміново потрібно?

— Так. Завтра мені на роботу, а без медогляду я не маю права працювати.

— Гаразд, — буркнула жінка. — Але це займе щонайменше пів години.

— Нічого, я зачекаю.

    Наталя сіла на лавку неподалік реєстратури й важко зітхнула. Знову доведеться залишати Софійку на групі подовженого дня. Вона набрала Аліну, і та пообіцяла все владнати.

     Наталя розуміла, що чекати доведеться довго. Найімовірніше, вона вже не застане головну лікарку, тож доведеться приходити сюди ще й завтра зранку. А це означало знову рано будити Софійку.

«Ох, нелегка доля одиноких матерів», — подумала вона.

От якби в неї був чоловік...

     Саме в цей момент на телефон надійшло повідомлення від Петра.

«Зараз заїду по Євгена. Обіцяв завести його на морозиво. Може, і ви з Софійкою приєднаєтеся до нас?»

     Наталя вже хотіла твердо відповісти «ні», але раптом зупинилася. Пояснила, що не на роботі, і розповіла чому. А потім попросила Петра забрати Софійку. Він одразу погодився, а вона повідомила про це Аліну. Петро пообіцяв згодом привезти дівчинку додому.

   І Наталя раптом подумала, що не така вже вона й одинока.

     Вона знову поглянула на реєстратуру. Жіночка монотонно перебирала картки пацієнтів. Стало зрозуміло, що чекати доведеться ще довго, тож Наталя почала розглядати людей навколо.

     Попри кінець робочого дня, відвідувачів було чимало. Молоді й літні, кожен зі своїми проблемами та болячками.

    І раптом Наталя перевела погляд на протилежний кінець коридору та впіймала погляд людини, чиї очі впізнала б серед тисяч.

Ці очі, що довгий час не давали їй спокою.

Очі, які вона, здавалося, вже забула.

Але ні.

Вони й досі переслідували її.

Він був її першим і єдиним коханням. Батьком її дитини. Чоловіком, який і досі приходив до неї у снах.

Тарас виглядав змученим і змарнілим. На його обличчі вже не було колишньої зверхності — лише втома й німа потреба в допомозі.

Тараса віз коридором батько — в інвалідному візку.

У Наталі мороз пробіг шкірою.

І замість того, щоб відвернутися або зробити вигляд, що не впізнала його, вона рішуче пішла назустріч.

— Привіт, Тарасе! — голосно привіталася вона.

— Наталю?.. Тебе не впізнати...