44.

    Орися подякувала адвокатові й полегшено зітхнула. Потім заїхала на роботу забрати синочка після групи продовженого дня. Арсен одразу повідомив, що дуже голодний, а Орися згадала, що вдома майже немає їжі. Цього разу вона вирішила не йти до магазину й запропонувала синові повечеряти в кафе. Хлопчик із радістю погодився.

    Вона замовила Арсенові все, що він захотів, і дещо для себе. Хлопчик їв із великим апетитом, та й Орися відчула, що вперше за кілька днів до неї повертається бажання їсти. За цей час у неї назбиралося кілька пропущених дзвінків і повідомлень від Бориса, і сьогодні вона вперше подумала, що, можливо, варто йому відповісти.

— Арсенчику, ти доїв? Нам час додому? — запитала Орися в сина, який саме доїдав свій улюблений шоколадний фондан.

— Так, мамо, тільки доп’ю сік!

   Сьогодні вперше за кілька днів Орися спокійно заходила до свого будинку. Але, як виявилося, даремно. Щойно вони з Арсеном вийшли з ліфта на своєму поверсі, як побачили Дем’яна. І не самого.

— Нарешті ви прийшли, а то ми вже зачекалися! — радісно вигукнув він.

   Орися неприємно здивувалася. Дем’ян тримав оберемок троянд, а поруч із ним стояла якась жінка років п’ятдесяти.

— Добрий вечір, Орисю. Я така рада нарешті побачити тебе й Арсенчика! — привітно промовила незнайомка.

Орися замислилася, хто це може бути, але Дем’ян миттю розвіяв її здогадки.

— Знайомся, Орисю, це моя мама!

І справді, жінка була трохи схожа на Дем’яна. До того ж Орися пригадала її з фотографій, які він колись показував.

— Я так довго мріяла з вами познайомитися! Скільки просила про це Дем’яна. А він усе посилався на зайнятість, та ще й стільки часу за кордоном був. А оце приїхав до нас, то я й кажу: «Дем’яне, хочу побачити онука й невістку — вези негайно!» От і привіз. Я вам тут подарунків привезла, усе домашнє, натуральне... То чого ж ми стоїмо? Ходімо до хати!

    Мама Дем’яна взяла дві великі сумки, що стояли біля дверей Орисиної квартири й, схоже, були наповнені домашніми продуктами.

   Орися не знала, що відповісти. Вона пам’ятала пораду адвоката викликати поліцію, якщо Дем’ян знову заявиться. Але зараз він прийшов не сам. І вигнати цю жінку, яка, здається, була налаштована цілком доброзичливо, Орися не змогла.

— Так, ходімо, — сказала вона й відчинила двері.

— Мамо, у нас гості? — здивувався Арсен.

— Так, синочку, гості! До тебе нарешті приїхала бабуся з подарунками! — замість Орисі відповіла мама Дем’яна.

— Ну, показуйте, дітки, що тут у вас де знаходиться, — щойно переступивши поріг, заходилася господарювати новоспечена бабуся. — Я хочу помити руки, а потім одразу на кухню — продукти треба розкласти в холодильник.

Орися була приголомшена. Проте показала жінці ванну кімнату й провела її на кухню.

— Ходи, Арсенчику, подивися, що тобі привезла бабуся Ліда! — покликала вона хлопчика.

І, на диво, той одразу підійшов.

    Тоді бабуся почала діставати із сумки всілякі смаколики: яблука, груші, виноград, горіхи, домашні пиріжки. А коли з цим закінчила, заходилася викладати до холодильника копченості, овочі та консервацію.

     В Орисі від усього цього аж голова пішла обертом. Вона поглянула на Дем’яна — той задоволено спостерігав за дійством.

— Дем’яне, можна тебе на хвилинку?.. — нарешті зважилася вона.

Вони вийшли з кухні до коридору.

— Що все це означає? — тихо запитала Орися.

— Саме те, що ти бачиш. Мама давно хотіла з тобою познайомитися.

— А тобі не здається, що нас потрібно було познайомити ще в день весілля?

— Ну, ми тоді поспіхом одружувалися, потім я поїхав... Якось так склалося.

— Так уже склалося, що ти повинен повідомити їй: ми розлучаємося й разом не живемо. І зробити це негайно.

— Орисю... Ну куди нам поспішати? Розлучитися ми завжди встигнемо.

— Іди й розкажи своїй мамі правду! — наказала вона.

— Орисю, якщо не жалієш мене, то хоч маму пожалій. Вона їхала понад сто кілометрів електричкою лише для того, щоб побачити тебе й онука. Свого єдиного онука. Вона так чекала цієї зустрічі, привезла купу продуктів, а ти хочеш вигнати її серед ночі, розбивши всі її сподівання?

— Не вірю, що ти так хвилюєшся за матір. Ти стільки часу жив тут і майже ніколи до батьків не їздив. А тепер раптом синівські почуття прокинулися?

— Так, Орисю. Я змінився...

— Не вірю. Гаразд, я не виставлю твою маму на вулицю посеред ночі. Але ти скажеш їй правду. Сьогодні ж.

— Орисю, я знав, що ти хороша людина. Дякую тобі.

— Не варто дякувати. Ходімо розповідати.

— Орисю... Моя мама така щаслива. Вони так гарно спілкуються з Арсеном. А ми зараз їй таку новину скажемо. Ще доведеться «швидку» викликати — хтозна, як вона це сприйме. Я потроху підготую її й обережно все поясню. Звісно, якщо ти до того часу не передумаєш розлучатися. Ходімо вже до них.

    Дем’ян пішов першим. Орися лише важко зітхнула й рушила слідом.

    На кухні Арсен смакував великою грушею та уважно слухав бабусині розповіді про домашніх тварин, що живуть у них.

— Орисю, вам обов’язково треба до нас приїхати! У нас така краса, свіже повітря, Арсенчикові буде де гуляти... — захоплено говорила бабуся.

— Вибачте, але Арсенчикові вже час спати. Та й ви, мабуть, втомилися з дороги. Я вкладу Арсена й постелю вам на ніч, — втомлено мовила Орися.

— Ой, не хвилюйся, дитино. Я де-небудь на кріслі переночую. Ще й клопоту вам своїм приїздом наробила.

— Та який там клопіт... Ходімо, Арсенчику, — покликала Орися сина, роздумуючи, як їй розв’язати всі проблеми, що раптом звалилися на неї.