39.

    Весь день Аліна була похнюплена. Подруги нічого не розпитували — схоже, і в них настрій був не найкращий. Аліна майже не виходила зі свого кабінету. Вона знову й знову перечитувала заяву Сергія.

   Невже він і справді вирішив піти? І залишити її одну? Він же прекрасно знає, як сильно вона його потребує. За ці роки Аліна так до нього звикла, що вже не уявляла на його місці нікого іншого.

   Цілий день вона вагалася, та близько п'ятої вечора тремтячими пальцями все ж набрала номер Сергія. Що саме скаже йому, Аліна ще не знала. Вона просто хотіла почути його голос. Та, на жаль, у слухавці пролунали лише довгі гудки.

    У розпачі Аліна взялася перебирати стос документів, які давно відкладала. Сьогодні для цього був якраз відповідний настрій.

    За цією роботою її й застала Орися. Вона запитала, чи не збирається Аліна додому, адже робочий день уже закінчився. Аліна відповіла, що в неї ще багато роботи, і попросила відвести Віку до групи подовженого дня, де залишалися діти, чиї батьки затримувалися. Потім знову поринула в папери.

    Через деякий час на столі завібрував телефон. Аліна швидко кинулася до нього, сподіваючись, що телефонує Сергій. Та на екрані висвітився незнайомий номер. Вона розчаровано зітхнула, але все ж відповіла.

— Слухаю! — досить офіційно промовила вона.

— Привіт, Аліно. Вирішив зателефонувати, адже ти залишила мені свою візитку... — Це був Назар.

   Від його голосу по шкірі Аліни пробігли мурашки. Вона мовчала.

— Аліно, ти мене чуєш? Ти ж упізнала мене?

— Так. Упізнала, — сухо відповіла вона.

— Аліно, нам треба поговорити. Де можна з тобою зустрітися?

   Судячи з тону, Назар був упевнений, що вона погодиться.

— Коли? — запитала Аліна.

— Зараз. Питання термінове.

— Зачекай. Я передзвоню.

    Аліна перервала розмову.

   Вона розуміла, що робить дурницю, але все одно не зупинилася. Вийшла зі свого кабінету й попрямувала до кімнати для вихователів. Орися вже точно пішла додому, а от Наталя ще могла бути на місці. І справді — Наталя із Софійкою саме виходили з кабінету.

— Наталю, виручай! — благально мовила Аліна.

— Що трапилося?

— Можеш забрати до себе Вікусю?

— Звісно, можу.

— Тоді забери її, будь ласка. У мене термінова зустріч.

— Так пізно?

— Потім розповім! — відмахнулася Аліна й побігла збиратися.

    Зустріч Назарові вона призначила в кафе неподалік дому Наталі, щоб потім було зручно забрати Віку. Назар уже чекав за столиком. Побачивши Аліну, він підвівся їй назустріч.

   Раптом Аліна подумала про свій зовнішній вигляд. Сьогодні вона була надто заклопотана, щоб приділити собі більше уваги. І навіть трохи засмутилася через це — хотілося справити враження на колишнього.

— Привіт! Виглядаєш неперевершено! — захоплено промовив Назар.

   Ці слова неабияк потішили Аліну, хоча зовні вона лише стримано подякувала.

   Вони зробили замовлення, поговорили про різні дрібниці, а потім Назар не втримався й перейшов до головного — проблем фірми свого дядька, яка ось-ось могла збанкрутувати.

    Для виконання великого замовлення потрібні були обігові кошти, але банки відмовляли через погані фінансові показники. Якщо контракт не буде виконано, підприємство остаточно втратить репутацію.

— Так, невесело, — підсумувала Аліна.

— Та я й сам знаю, що невесело. Але що робити далі?

— Ти питаєш це в мене?

— Так. Ти здібний фінансист. До кого ж мені ще звертатися? Ти майже з нуля зуміла піднятися.

— А ти звідки знаєш?

— Цікавився через свої джерела.

— Цікавився? — обурилася Аліна. — А чому через свої джерела ти за всі ці роки жодного разу не поцікавився, як ми з донькою живемо? Чи не потрібна нам допомога? Ні, ти звернувся до мене лише тоді, коли допомога знадобилася тобі!

— Вибач, Аліно. Я справді був неправий. Люди іноді помиляються. Я виправлюся... Тільки допоможи мені.

— Не знаю... Чи зможу...

— Аліночко, я вірю, що зможеш! Ти дуже здібний фінансист!

— Якого ти колись звільнив!

— І це була найбільша помилка в моєму житті!

— А я думала, що найбільша помилка — це те, що ти відмовився від своєї дитини.

— Так. І це теж. Але тут я все виправлю. Щойно розв'яжу фінансові проблеми. Якщо ти мені допоможеш! Допоможеш же, правда?

— Я подумаю. А зараз мені час іти — донька чекає.

— Розумію. Передай їй вітання.

— Від кого? Від батька, якого викрали інопланетяни?

— Ти так їй про мене сказала?

— Що саме я їй сказала — це вже моя справа. Але щось сказати довелося, коли дитина запитувала: «Де мій тато?» А зараз — бувай.

— До зустрічі, Аліночко. Я завтра тобі зателефоную. Чекатиму на твоє рішення.

  Та  Аліна мовчки пішла.

  У її голові крутилися тисячі думок, але одна переважала всі інші:

«Невже це той самовпевнений красунчик Назар, у якого я колись закохалася?»