38.

    Всю суботу Орися провела вдома. Вона навіть не виходила до магазину й не йшла на прогулянку з Арсеном, хоча хлопчик дуже просив. Орися сказала синові, що погано почувається і хоче відпочити.

   Чи обдурила вона його? Мабуть, ні. Бо їй і справді було погано. Вона здригалася від будь-якого шереху, бігла й дивилася у вічко, щойно чула якусь метушню в коридорі. Дем’ян пішов, але Орися була впевнена, що він повернеться. Вона дуже цього боялася: боялася, що він знову зайде до її дому, а вона не зможе його прогнати.

  Телефонувати подругам не хотіла — знала, що обидві збиралися на побачення. Тож усю суботу вони з Арсеном провели у чотирьох стінах.

   Залишалася неділя. Понеділок Орисю не лякав: на роботі їм з Арсеном буде безпечніше.

    Ранок неділі почався з того, що Арсен прибіг до ще сонної мами й запитав, як вона почувається, бо йому вже дуже кортіло піти на прогулянку.

— Синочку, мені вже краще, але я ще не зможу йти гуляти! — обіймаючи хлопчика, мовила Орися. — Ти ж розумієш, зайчику? — запитала вона, заглядаючи йому в очі, а там уже ось-ось могли з’явитися сльози.

— Добре, мамо... Піду поскладаю конструктор, — понуро відповів син і повільно вийшов із кімнати.

    Орися ж розуміла, що робить усе це насамперед заради нього. І сьогодні має протриматися. Завтра вона піде на роботу, а там і бабуся з дідусем приїдуть, тож, може, Дем’ян посоромиться приходити або й назавжди зникне з їхнього життя.

   Арсен пішов гратися, отже їсти поки що не захоче, тому Орися вирішила ще трохи полежати в ліжку та погортати стрічку новин у соціальних мережах.

   Вона монотонно переглядала сторінки, не знаходячи нічого цікавого. Та раптом її вказівний палець завмер — увагу привернуло одне фото. Із нього на неї дивився та мило усміхався її однокласник і колишній шанувальник Борис.

«Він став ще симпатичнішим», — подумала Орися й поставила вподобайку під фото. Потім вирішила, що не варто було цього робити, і вже хотіла скасувати реакцію. Та раптом отримала повідомлення від Бориса:

«Привіт. Як справи? 😊»

Орися усміхнулася й передумала натискати кнопку. Натомість відповіла:

«Привіт. Добре, а в тебе?»

Він відписав швидко. Вона відповіла знову. Так між ними й зав’язалася розмова.

Листувалися вони довго. Уже навіть Арсен прийшов кликати маму на кухню, бо зголоднів.

«Вибач, мушу йти — син хоче їсти», — написала Орися.

Спочатку Борис надіслав кілька смайликів, а потім запропонував зустрітися.

«Можна десь у парку. Зараз літо, працюють атракціони», — написав він.

«Гаразд, але я буду з сином», — відповіла Орися.

«Звісно. Сподіваюся, ми подружимося», — написав Борис.

   Орися швидко нагодувала малого, щось перекусила сама й пішла збиратися. Арсен дуже зрадів, коли почув, що мама погодилася на прогулянку.

   Перед тим як вийти, Орися оглянула територію біля будинку. Дем’яна ніде не було видно, тому вони швидко й обережно вийшли з дому та подалися до парку.

   Борис уже чекав на них біля ятки з морозивом. Там кожен обрав собі смак до вподоби, після чого вони вирушили на пошуки пригод, як висловився Борис.

Арсену така ідея дуже сподобалася, і він увесь час запитував, де ж ті пригоди.

Дійшовши до атракціонів, Борис запитав у хлопчика:

— Арсене, а ти не боятимешся покататися на лебедях?

— На лебедях зовсім не стлашно! Хочу на длаконі! — заявив Арсен.

    І справді, поміж ніжних білих лебедів на каруселі було кілька яскраво-зелених драконів. Саме одного з них і обрали Борис, Орися та Арсен.

    Спочатку карусель повільно кружляла, потім швидкість зросла, а згодом Борис за допомогою спеціального важеля запропонував піднятися вище. Арсен був у захваті.

Коли вони зійшли з атракціону, хлопчик захотів покататися ще й на колесі огляду.

— Арсенчику, ти ще маленький для такого! — відмовляла його Орися.

   Та хлопчик уперто стояв на своєму.

   Борис допоміг розв’язати проблему. Пройшовши вглиб парку, він знайшов ще одне колесо огляду — менше за попереднє. На нього погодилися і Орися, і Арсен.

   Тож усі разом сіли в кабінку та піднялися над деревами. Арсен світився від радості. Та й Орися почувалася щасливою.

     І раптом вона на мить уявила себе з Борисом сім’єю. Напевно, саме так їх і сприймають перехожі: мама, тато і синочок. Щоправда, дуже молоді мама й тато, але в житті всяке трапляється...

    Після атракціонів вони випили мохіто й неспішно рушили додому. Арсен біг трохи попереду, а Орися з Борисом повільно йшли позаду.

Борис наважився взяти Орисю за руку. Вона не заперечувала.

І саме в цей момент їм назустріч ішла ще одна молода пара.

— Борисе, привіт! — радісно вигукнула симпатична дівчина. — А я думаю, де це цілими днями пропадає мій братик!

— Привіт, сестричко. І ти вирішила пошпигувати за мною? — усміхнувся Борис.

— Не повіриш, наша зустріч випадкова. Так, мого хлопця ти вже знаєш. А тепер познайом нас зі своєю дівчиною!

— А ти не пам’ятаєш? Це моя однокласниця — Орися, — представив Борис.

— Привіт! — щиро усміхнулася Орися.

— Привіт, привіт. Не пам’ятаю. Та й чи маю пам’ятати всіх твоїх однокласниць, Борисе, які старші за мене на цілих два роки? От хлопців я пам’ятаю значно краще! — зізналася сестра.

— Кицю, ти маєш їх усіх забути! — озвався її хлопець.

— Так, котику, не хвилюйся. У мене в думках лише ти!

— То що, може, десь на піцу разом підемо? — запропонував він.

— Ти як, Орисю? — запитав Борис.

— Ну, я...