37.

   Наталя майже ніколи не сварила доньку. Лише іноді могла зробити зауваження, трохи підвищивши голос. Та сьогодні вона не стрималася й вирішила трохи провчити Софійку. Заявивши, що не збирається додому, Наталя залишила доньку саму, а сама пішла до Петра подивитися, як стрибає на батуті його син.

   А Євгенко був ще тим акробатом — такі трюки виробляв! Наталя так захопилася спостереженням, що на деякий час забула про доньку та її капризи.

— Я втомився! Де тато? — через деякий час підбіг до неї Євгенко.

— Тато? — здивувалася Наталя, адже весь цей час була впевнена, що Петро стоїть поруч.

   Вона озирнулася довкола й раптом помітила його. Петро сидів на лавці поряд із Софійкою. Наталя поспішила туди, побоюючись, що він ще більше ускладнить ситуацію.

    Євгенко побіг уперед. Наталя відразу помітила, як хлопчик сів батькові на коліна. Софійка сиділа поруч із Петром і скоса поглядала на нього. Та за мить чоловік простягнув до неї руки й посадив дівчинку на своє вільне коліно.

    Наталя пришвидшила крок, боячись, що Софійка влаштує скандал. Але, на щастя, все було спокійно. Більше того, Наталі здалося, що донька цілком задоволена.

— У вас усе добре? — все ж перепитала вона.

— Та наче так. Наталю, ми тут поспілкувалися з дітлахами, і вони кажуть, що вже награлися в розважальному центрі. Тепер хочуть до магазину іграшок.

— Але ж, Софійко, ми домовлялися, що по іграшки підемо іншим разом.

— А дядя Петло каже, що сьогодні! — наполягала Софійка.

— Так, мій тато нам обіцяв! — підтримав її Євгенко.

— Обіцяв, — погодився Петро. — Тож мушу виконати обіцянку. Вибачте мені, Наталю, але доведеться взяти й вас із собою.

— Гаразд. Але ми із Софійкою спочатку зайдемо до кімнати для дівчаток.

   Петро кивнув, а Наталя швидко взяла доньку за руку й повела за собою.

— Софіє, — досить суворо звернулася вона до дитини, — я ж пояснювала тобі, що сьогодні тільки розважальний центр, а магазин іграшок — іншим разом. Ти можеш зрозуміти, що в мене не вистачить грошей на все?

— Але тато Євгена сказав, що купить нам іглашки!

— Тато Євгена купить іграшки своєму синові, а тобі маю купити я. Тільки от не знаю за які гроші.

— А він сказав, що двом купить...

— Софійко, дядя Петро не повинен тобі нічого купувати! Гаразд, ми підемо з ними в магазин, і ти вибереш щось маленьке — м'ячик або розмальовку. І одразу виходимо. Зрозуміла?

— Галазд, — погодилася Софійка.

    Як і кожна дитина, вона раділа будь-якій новій іграшці. Проте вже за кілька днів ця омріяна річ могла опинитися на дні коробки. А таких коробок у Наталі вже було аж три. Хоч вона й відкладала кожну копійку на власне житло, доньці все одно купувала чимало іграшок. Просто вони були не такими дорогими, як у доньки Аліни.

   Коли Петро зупинився біля величезного магазину іграшок, Наталя занепокоїлася: а раптом Софійка попросить щось надто дороге? Так, вони домовилися про маленьку іграшку, але чи втримається чотирирічна дитина перед такою кількістю спокус?

    Щойно вони увійшли до магазину, Наталя взяла доньку за руку й уже хотіла підвести її до полиці з недорогими дрібничками, коли в сумочці завібрував телефон.

— Ну що, малечо, вибирайте, що вам подобається! — раптом вигукнув Петро.

     Наталя вже збиралася йому заперечити, але спершу вирішила відповісти на дзвінок. Та виявилося, що все не так просто.

   Телефонувала сестра. Оля, з якою Наталя майже не спілкувалася від народження Софійки. Лише зрідка вони вітали одна одну зі святами чи днями народження. Наталя розуміла: якщо Оля телефонує, значить, сталося щось серйозне.

   Легкий холодок пробіг тілом, і вона, забувши про вибір іграшок, попросила Петра приглянути за донькою та вийшла з магазину.

— Слухаю, Олю, — долаючи хвилювання, відповіла Наталя.

— Привіт, сестричко. Як справи? — голос Олі звучав спокійно, і Наталя трохи заспокоїлася.

— Нормально. А у вас?

— У нас теж усе добре. Послухай, Наталю, мама казала, що ти вже не живеш у гуртожитку. Купила власну квартиру?

— Ну так... Тобто ще виплачую за неї...

— Але вже живеш у ній?

— Так.

Наталя не розуміла, до чого веде сестра.

— Однокімнатна чи більша?

— Звісно, однокімнатна. Я й на неї довго збирала.

— Але вам із дитиною вистачає місця?

— Звісно, вистачає. Після гуртожитку — то взагалі розкіш.

— Послухай, Наталю, а ми тут якраз із Максимом і старшою донькою в Києві. Моїй Ілоні вже сімнадцять, ти б її й не впізнала! Може, зустрінемося?

— Зустрінемося? — перепитала Наталя.

— Так. Скинь нам адресу. Купимо тортик і заїдемо до тебе. Посидимо, поговоримо, подивимося, як ти облаштувалася.

— Але я зараз зайнята.

— Чим ти можеш бути зайнята в неділю?

— Ми із Софійкою поїхали за покупками.

Наталю водночас дивувало й насторожувало, чому Оля так наполегливо напрошується в гості.

— То скільки вам ще потрібно часу?

— Години зо три. А потім ще все розкласти.

— От і добре. Ми якраз закінчимо свої справи. Надсилай адресу й за чотири години чекай гостей! — радісно повідомила Оля.

   Наталю ця новина зовсім не потішила, а навпаки — насторожила ще більше. Вона була певна, що сестрі щось від неї потрібно. Тільки що саме?

    Втім, розмірковувати над цим часу не було — треба було повертатися до магазину.

    Та щойно вона обернулася, як побачила Євгенка, який виходив із магазину з величезною коробкою гоночних машинок та автострадою.