36.

    Петро зателефонував Наталі увечері в суботу. Він запитав, чи не забула вона про те, що вони домовлялися сходити з дітьми до розважального центру. Звісно, Наталя про це пам’ятала. Тільки вона ще не розповіла про це Софійці й чомусь боялася її реакції, пригадавши, яку істерику влаштувала дівчинка, коли Петро лише запропонував підвезти їх своєю машиною.

— Так, Петре, а ви вже щось конкретне обрали? — поцікавилася Наталя.

— Так, дещо обрав. Сподіваюся, вам і вашій донечці це місце сподобається!

— А можете скинути геолокацію?

— Звісно, скину. Тільки навіщо вона вам? Я ж приїду за вами!

— Ні, Петре, дякую. Ми з Софійкою доберемося самі, тож зустрінемося вже там, — відповіла Наталя.

— Ну, якщо вам так буде зручно...

— Дуже зручно! — запевнила Наталя, адже вирішила, що так їй буде простіше із Софійкою.

   Наступного дня Наталя запитала в доньки, чи не хоче вона піти погратися до розважального центру.

— Хоцу! Хоцу! А хто з нами буде? Вікуся та Алсенчик?

— Ні, донечко, вони сьогодні зайняті.

— А хто буде з нами глатись?

— Ми удвох пограємося!

— Лисе ти і я? Буде сумно!

— Візьмемо піцу, морозиво...

— А іглашки купимо? Хоцу велику ляльку і кухню, таку, як у Вікусі!

— Ні, донечко. На все нам не вистачить грошей. Але обіцяю купити тобі кухню, як у Вікусі, на день народження. Я якраз підзароблю трохи грошей.

— Це ще довго!— Зовсім трішки. То що, підемо збиратися?

— Галазд, пішли. - Наталя із Софійкою прийшли трохи раніше, ніж домовлялися з Петром. Наталя вирішила, що Софійка спочатку має тут освоїтися. Дівчинка спершу пострибала на батутах, потім покаталася на іграшковій машинці, а тоді сказала мамі, що біжить до лабіринтів.— А ти йди замовляй нам піцу і молозиво! — наказала дівчинка мамі.

   Наталя й справді вже вирішила пошукати вільний столик, коли раптом побачила, що до зали увійшли Петро та Євгенко.

— О, Наталю Дмитрівно! — радісно вигукнув Євгенко і підбіг до неї.

— Привіт, Євгенку! Як справи? — запитала Наталя, присідаючи біля хлопчика.

— Добле, а у вас?

— Також добре! Рада вас бачити, Петре!

— І я вас дуже радий бачити, Наталю. А де ваша Софійка?

— Десь у лабіринті.

— Тату, а мозна я піду посукаю Софійку? — запитав хлопчик.

— Звісно, синку. А ми тим часом пошукаємо столик.

    Петро знайшов столик на чотирьох поблизу батутів. Вони взяли меню й почали обирати страви. Наталя вагалася, що замовити Софійці: картоплю фрі чи нагетси. У цей час до них прибіг Євген.

 — Тату, я ще хочу желе! — попросив хлопчик.

 — Усе візьмемо, синку! — пообіцяв батько. — Євгенку, а ти не зустрічав Софійку? — запитала Наталя.

— Бацив її. Вона в лабілинті! І не хоце йти сюди!

— Євгенку, будь ласка, скажи їй, що мама просить прийти. Скажи, що мама сумує без неї.

   Наталя здогадувалася, що Софійка поводитиметься саме так, але все ж сподівалася на краще. Тим часом Євгенко побіг на пошуки. Хвилин через п’ять він повернувся. Сам.

 — Вона не хоце йти! — повідомив він.

 — Можливо, я покличу її? — запропонував Петро.— Ні, мабуть, піду я, — зітхнула Наталя. — Ніколи в житті ще не була в лабіринті.

 Пробиратися між перешкодами, створеними для дитячих розваг, дорослій Наталі було вкрай незручно. Світлу голівку доньки вона помітила аж у кінці лабіринту. Ну треба ж було їй забратися саме туди! Наталя ставала навколішки, пригиналася, а іноді навіть повзла, та нарешті дісталася до закутка, де сиділа похнюплена Софійка.

— Донечко, чому ти тут сидиш?

— Плосто...

— Я хочу замовити нам їжу. Що ти будеш: картоплю фрі чи нагетси?

— Ка... — дівчинка вже хотіла щось сказати, але зупинилася на півслові. — Не хоцу, щоб біля нас сиділи чузі.

— Але біля нас не буде чужих! Ти ж знайома з Євгеном. Він хороший хлопчик. А з ним його тато...— Вони чузі! Не хоцу з ними!

— Софійко, буде негарно сісти окремо. Вони можуть образитися.

— Ну і що?

— Ходімо, донечко. А я обіцяю купити тобі морозиво, яке ти сама обереш.

    Наталя легенько взяла Софійку за руку. Та неохоче погодилася. Але коли вони вибралися з лабіринту, за столик дівчинка так і не сіла. Лише коли Наталя сказала, що не дозволить їй їсти морозиво, якщо вона не поїсть чогось іншого, Софійка підійшла до столу і, насупившись, з’їла кілька шматочків картоплі, а потім знову відійшла.

   Тим часом Євгенко не замовкав. Було видно, що він у чудовому настрої. Хлопчик весь час кудись бігав, а потім повертався й розповідав, де був і чим займався. Одного разу він прибіг із повітряною кулькою.

 — А мені Ельза дала кульку! — радісно вигукнув хлопчик. — Я плосто біг, а вона глалась із дівцатками і ось... подалувала. Але це ж для дівцаток. Нехай буде вам, Наталю Дмитрівно!

 — Дякую! — усміхнулася Наталя й обійняла хлопчика.

   Краєм ока вона стежила за Софійкою. Вона знала, що Ельза — один із найулюбленіших персонажів донечки, та й кульки Софійка дуже любила. Але зараз дівчинка сиділа, надувши губки.

   Нарешті Євген пішов стрибати й покликав із собою тата, щоб той спостерігав за ним. Тоді Наталя знову сіла поруч із Софійкою і почала переконувати її, що товаришувати з Євгеном та його татом — це добре.

   — Хочеш, я подарую тобі кульку? — запитала Наталя.

  Вона ще не встигла почути відповіді, як кулька опинилася в руках Софійки. Але дівчинка не збиралася нею гратися. Вона обережно притиснула кульку нігтиком, і за мить та луснула, видавши гучний звук.

— Я хоцу додому! — заявила дівчинка.

— А я не хочу! Чому я весь час тебе слухаю, а ти мене ігноруєш? — Наталі було соромно за поведінку донечки, але нічого вдіяти вона не могла.