32.

Близько десятої години подруги стали збиратися додому. Звісно, вони могли б розмовляти ще хоч до півночі, але їхні малюки вже хотіли спати. Аліна пропонувала залишитися в неї, та дівчата відмовилися. Як-не-як, завтра ще тільки п’ятниця, а отже — робочий день, і всім потрібно було відпочити перед ним. Тож гості допомогли Аліні прибрати та розійшлися по своїх домівках. Наталя й Орися викликали таксі. Оскільки жили вони в різних районах, то кожна поїхала окремою машиною.

Орися почувалася втомленою й ледь переставляла ноги. Натомість Арсен був досить бадьорим. А тут ще й ліфт не працював.

— О, як я піднімуся аж на четвертий поверх?! — зітхнула Орися.

— Мамо, я допомозу! Дай мені свою сумку! — Арсен по-дорослому взяв у Орисі невеличку сумочку-косметичку й вправно почалапав сходами вгору.

      Орися приречено зітхнула й пішла за ним. Хлопчик добре відірвався вперед. А коли вона піднялася, то почула, що Арсен із кимось розмовляє. Вийшовши на площадку, Орися ледь не втратила дар мови — з Арсеном говорив Дем’ян! Дем’ян, якого вона не бачила майже чотири роки. Той, хто майже не виходив із нею на зв’язок, той, кому вона із сином стали непотрібні, і той, хто зараз нахабно увірвався в їхнє відносно спокійне життя. І тепер він уже вручив хлопчикові машинку на пульті керування та пояснював, як нею користуватися.

— Що ти тут робиш? — ледь вимовила Орися.

— Ну привіт, кохана, я повернувся! — Дем’ян демонстративно підійшов до Орисі й розвів руки в боки, ніби збирався її обійняти.

— Ти з глузду з’їхав?! Ми тебе не чекали!

— Не чекали, а я сюрприз зробив! Думаю, приїду несподівано, перевірю, наскільки вірна мені дружина, — нахабно промовив Дем’ян.

— Цікаво, наскільки вірним був ти! — випалила Орися. — Хоча мені це байдуже. Я подала на розлучення!

— А я не погоджуся!

Орися в розпачі не знала, що відповісти, а тут ще й Арсен підійшов.

— Мамо, це наш тато? — запитав хлопчик.

— Так, синку, я твій тато! — поперед Орисі відповів Дем’ян. — Я повернувся, і ми житимемо однією дружньою сім’єю!

— О! Клас! — зрадів хлопчик.

Орися тим часом відчинила двері квартири.

— Синку, іди додому. А ми з… дядьком ще трішки поспілкуємося, і я прийду до тебе, — попросила вона малого.

Хлопчик із легкою недовірою поглянув на Орисю, та все ж пішов у квартиру.

— Іди геть, Дем’яне! Зустрінемося в суді! — наказовим тоном сказала Орися.

— А де ж поділася та мила наївна дівчинка, яку я колись знав?

— Це ти перетворив ту милу дівчинку на матір-левицю, готову роздерти кожного, хто посягне на її дитину!

— Ой, які ми грізні!

— Іди, Дем’яне!

— Не можу. Я житиму тут зі свою дружиною.

— Ні. Ти тут ніколи не був прописаний.

— Так, я був прописаний у гуртожитку, а тепер, коли закінчив навчання, житиму з дружиною та сином.

— Я тобі не дружина. Я подала на розлучення.

— Процес розлучення ще навіть не почався. І я б радив тобі не поспішати, а помиритися зі мною. Адже я — офіційний батько Арсена й маю такі самі права на нього, як і ти!

— Та ти хотів його вбити! Ти змушував мене перервати вагітність!

— Доведи. Доказів немає! Орисю, заспокойся. Ти вже розумна, доросла й самодостатня жінка. Але для більш серйозного статусу тобі потрібен чоловік. З нас вийде прекрасна сім’я!

— Дем’яне, я йду додому. А завтра вранці, коли я вийду звідси, тебе тут уже не буде. Зрозумів?

— Зрозумів. Та нікуди не піду. Мені нема куди йти. Кажу ж, із гуртожитку виселили, до батьків далеко. Тож прийшов до тебе. До речі, квартиру ти отримала, коли ми були в шлюбі, отже, при розлученні її також поділимо.

— Який же ти негідник, Дем’яне! — вигукнула Орися й теж пішла до себе.

— Орисю, я нікуди не піду! — крикнув услід Дем’ян.

     Та Орися вже зайшла до квартири й замкнула двері на ключ. Вона швидко вклала Арсена спати. Хоч хлопчик і ставив багато запитань, та був надто втомлений і миттю заснув. Потім Орися пішла в душ, а коли вийшла з ванної, аж підстрибнула від переляку — у коридорі з речами стояв Дем’ян.

— Не бійся, крихітко! Я спробував відчинити своїм ключем, і мені це вдалося. Схоже, замків ти так і не змінила.

— Іди геть, бо я зараз викличу поліцію!

— Орисю, заспокойся. Навіщо зайвий галас, тим паче дитина спить. Дай хоч одну ніч переночувати на дивані у вітальні!

Орися була надто втомлена, щоб сперечатися.

— Тільки одну ніч! — суворо сказала вона й пішла до кімнати малого.

Вона замкнулася зсередини й лягла поруч із Арсеном на дитяче ліжечко. Не могла ж залишити сина самого, коли в квартирі був Дем’ян. Орися розуміла, що потім сто разів пошкодує про те, що дозволила йому залишитися, але нічого не могла вдіяти. Завтра вона його прожене, а сьогодні їй хотілося лише заснути.