30.

     Ресторан, куди Сергій запросив Аліну, виявився значно розкішнішим, ніж вона уявляла.

— Ти б хоч попередив, що тут настільки розкішно. Я б змінила діловий костюм на вечірню сукню! — обурилась Аліна, переглядаючи меню.

— Але ж ми прийшли не на вечерю, а лише на обід! А в обід у ресторанах діловий стиль цілком доречний, — заспокоїв її Сергій.

— Та ти, бачу, справжній знавець етикету! — зауважила Аліна.

— І не тільки! До того ж я завжди готовий поділитися знаннями з прекрасною дамою, яка за сумісництвом ще й моя начальниця.

— Он як?

— Так. Мені буде приємно, якщо ти користуватимешся моїми знаннями!

Їхній флірт перервала офіціантка, яка підійшла прийняти замовлення. Аліна замовила каву та салат. Сергій запропонував ще хоча б десерт, але вона відмовилась, пояснивши, що поспішає.

— Розумієш, мій юрист поїхав у відрядження і зовсім не поспішає повертатися, а без нього в мене справжній завал!

— Не хвилюйся, юрист уже завтра буде на роботі й надолужить усі «хвости».

— Ну гаразд, якщо ти так кажеш, то, може, так і буде.

— Запевняю! Аліно, тобі треба відпочити від роботи!

— Ну от завтра п’ятниця, далі — вихідні, отож і відпочину.

— Та ти читаєш мої думки! Я теж подумав про вихідні й хочу тобі дещо запропонувати.

— Пропонуй. Але не забувай, що в мене маленька донечка, і мій час обмежений.

— Звісно, я це пам’ятаю. І хочу показати вам із Вікусею одне чудове місце. О котрій годині ви встаєте у вихідні?

— О ні! Вставати рано у вихідні — це не для мене!

— Гаразд. Тоді виїжджаємо в п’ятницю ввечері. Я заберу вас близько сьомої. Одягніть щось зручне, візьміть купальники та змінний одяг.

— Сергію, що ти задумав?

— Обіцяю, вам сподобається! Просто довірся мені.

— Добре, сподіваюсь, що потім не пожалкую! А зараз мені потрібно на роботу! – Аліна й справді поспішала. Вона приїхала власною автівкою, тому не Сергію не потрібно було її підвозити. – Тільки передай моєму юристу, щоб завтра він був вчасно на роботі!

— Обіцяю, він буде. Лише сьогодні завершить важливі справи.

      Петро привів Наталю до маленької затишної піцерії. Щойно вони увійшли, як відчувся приємний запах теплого тіста та вершкового соусу. Картаті фіранки й скатертини створювали по-домашньому затишну атмосферу.

— Тут печуть дуже смачну піцу, — зауважив Петро, щойно вони сіли за столик. — І вибір у них величезний.

— Справді, я ще не бачила стільки видів піци! — усміхнулась Наталя, гортаючи меню.

— Можливо, вам щось порадити?

— О ні, дякую. Я все ж замовлю щось із класики. Напевно, «Маргариту».

— Гаразд. А я тоді замовлю для себе «Тиху гавань» — її готують лише тут, і виходить вона в них просто чудово. Сподіваюсь, ви теж її спробуєте!

      Наталя кивнула. А вже за деякий час вони смакували запашною піцою. Навіть звична «Маргарита» здалась Наталі неймовірно смачною, а «Тиха гавань» здивувала її ніжним і незвично вишуканим смаком, у якому поєднувались рукола, лосось і вершковий соус.

— Ну як вам?

— Нічого смачнішого у житті не їла! І чому я раніше не знала про це кафе?

— Тому що його недавно відкрили.

— Он як? Тепер я часто сюди заходитиму й подруг приводити буду.

— Ну, якщо так, то вам знадобиться карта постійного клієнта.

— А тут такі видають?

— Лише для вибраних!

— І у вас вона є?

— У мене немає, але для вас можу «дістати».

— Ви знаєте власника?

— Власницю. Хочете, познайомлю вас?

— Та ні, це, мабуть, буде зайве. Та й мені вже час іти.

— Усе ж зачекайте хвилинку. Я вас підвезу на роботу. А ще заскочу до адміністратора й організую вам карту постійного клієнта.

— Та ні, дякую…

— Будь ласка, зачекайте…

      Петро підвівся й швидко зник за дверима з написом «Службове приміщення». Наталя почувалася ніяково. Їй і справді подобалось це затишне кафе, і, можливо, вона ще прийде сюди, але який із неї постійний клієнт?

      Минуло хвилин п’ять, і в залі знову з’явився Петро. Він підійшов до Наталі та простягнув їй карту.

— Дякую, але мені дуже незручно.

— Не хвилюйтеся, усе гаразд. А зараз ходімо, щоб ви й справді не спізнилися, — Петро допоміг Наталі підвестися з-за столу й повів до виходу.

— А розрахуватися?

— Не хвилюйтеся, ми вже розрахувалися, — запевнив її Петро.

     Коли вони проходили повз столики, зі службового приміщення вийшла мила жіночка років п’ятдесяти й, усміхаючись, помахала їм рукою. Петро теж усміхнувся їй у відповідь.