27.

В цей ранковий час Наталя теж пила холодну каву. Сьогодні Софійка дуже міцно спала, і довелося її довго будити. А коли нарешті вдалося це зробити, Наталя привела напівсонну дівчинку на кухню й поставила перед нею тарілку з пластівцями.

— Не хочу пластівців, хочу калтоплю флі! — завередувала дівчинка.

— Сонечко, зранку таку їжу їсти не можна! Їж те, що є, бо ми спізнимось! — суворо мовила Наталя і, відпивши холодної кави, побігла в коридор діставати взуття.

— Софійко, ти поїла? Потрібно бігти на зупинку!

— Не хочу на зупинку! Мама Алсена купила машину, а ми чому не купляємо?

— Донечко, все буде, але не відразу, — зітхнула Наталя.

    На мить вона задумалась. Так, було б добре мати власний автомобіль, але ж стільки радості їй зараз приносить і ця невеличка квартира. Вона так довго про неї мріяла. І дісталася їй ця квартира непросто: половину суми Наталя сплатила одразу, а на решту оформила виплату частинами. На щастя, зараз вона мала можливість і виплачувати кошти, і нормально жити, проте автомобіль поки що залишався лише мрією. Хоча Наталя була впевнена, що з часом обов’язково здійснить і цю покупку.

    Насилу вмовила Наталя Софійку йти на зупинку. Дівчинка сьогодні була, як на диво, дуже капризною. Наталя навіть доторкнулася рукою до її лобика — згадала, що коли Софійка починає хворіти, настрій у неї саме такий. Та сьогодні Наталя зовсім не відчула високої температури у малої.

    Ще стоячи біля пішохідного переходу, Наталя помітила, що їхній автобус уже стоїть на зупинці.

— Швидше, Софійко! Наш автобус хоче втекти! — вмовляла донечку Наталя.

Та поки увімкнулося зелене світло, автобус поїхав.

— Софійко, ми можемо спізнитись! — захвилювалася Наталя, та дівчинка байдуже подивилась на маму.

    Вони перейшли дорогу і стали чекати наступний автобус. Та раптом майже поруч із ними зупинився синій Hyundai. Наталя здивовано поглянула на нього. В авто відчинилося вікно, і на неї поглянув симпатичний чоловік років сорока — Петро,тато одного з учнів Наталі.

— Доброго ранку, Наталю! А я якраз везу Євгенка до вас. Сідайте, поїдемо разом! — запропонував він.

— Доброго ранку, та мені якось незручно…

— Чого там незручно? Нам же по дорозі! — наполягав Петро.

— Ходімо, Софійко! — Наталя взяла малу за ручку і повела до авто.

   Але тут сталося те, чого Софійка ніколи раніше не робила. Вона почала голосно плакати.

— Ні! Не хочу! Не поїду в цій машині!

— Чому, донечко? — здивовано спитала Наталя. Тим більше, що нещодавно Софійка сама хотіла їхати автівкою.

— Ні! Ні! Не хочу! — тільки й повторювала Софія.

— Ти ж знайома з Євгенком? Поїхали!

Та у відповідь були лише заперечні крики доньки.

— Дякую, Петре, зустрінемось на місці. Софійка сьогодні мені влаштовує «спектакль».

— Розумію, в нас також таке буває! — посміхнувся Петро. — Тоді до зустрічі.

Коли машина від’їхала, Софійка відразу заспокоїлась. А за кілька хвилин під’їхав автобус.

— Ну і чому ти не схотіла їхати машиною? — уже в автобусі спитала Наталя в малої.

— Не хочу їхати із чузим дядею!

— Але ж це тато Євгенка.

— Не люблю Євгенка! Він поганий! — заявила дівчинка.

— Чому ж він поганий?

— Плосто! — Більше нічого випитати в доньки Наталі не вдалося.

А на роботі під кабінетом уже стояв Петро із сином.

— Вибачте, що змусили чекати! — ніяково мовила Наталя.

— Нічого страшного, ми щойно прийшли.

Малюки зайшли у класну кімнату, а Наталя на хвильку затрималась із татом Євгена.

— Вибачте за сьогоднішнє ще раз… — мовила Наталя.

— Все гаразд, не хвилюйтесь! А скажіть, будь ласка, о котрій у дітей денний сон?

— Із 13:00 до 15:00. Ви хочете забрати Євгенка?

— Ні, я хочу забрати вас.

— Не зрозуміла…

— Адже коли діти сплять, з ними зазвичай няня?

— Так, у мене в цей час година обіду.

— От і добре. Аби забути про сьогоднішню трішки напружену ситуацію, хочу запросити вас на обід у затишне кафе. Ви ж не відмовите?

— Навіть не знаю…

— Будь ласка, обіцяю, вам сподобається!

— Гаразд, думаю, що зможу вирватись.

— Тоді до зустрічі в обід! — посміхнувся Петро й пішов.

Наталя деякий час стояла ошелешена — дуже несподіваною була для неї така пропозиція. Хоча вона вже давно відчувала знаки уваги від Петра. Навіть якось поцікавилась у Аліни, чому лише він приводить сина на заняття.

— Ну, іноді приводить бабуся! — відповіла тоді Аліна.