24.

Весь червень Аліна провела у батьків. Іноді їй здавалося, що вона повернулася в дитинство. Жила майже без турбот. Вранці прокидалася, а на неї вже чекав смачний сніданок. На роботу йти не потрібно — можна гуляти весь день або займатися тим, чим хочеться. Лише маленька дівчинка з великими карими очима, яка вже намагалася сказати «мама», нагадувала Аліні, що дитинство давно закінчилося. І Аліна розуміла: заради цієї дівчинки вона має йти вперед. Адже діти — це майбутнє. І раптом їй спала на думку чудова ідея, яку Аліна вирішила втілити в життя.

      На прохання батьків провести з ними ще й липень Аліна все ж погодилася. Але вже не для того, щоб відпочивати. Тут, у маленькому спокійному містечку, вона могла багато думати й планувати. Саме тут Аліна почала складати план своєї майбутньої справи. Після дружньої сімейної вечері, коли маленька Вікторія засинала, Аліна брала до рук записник і ручку та прораховувала можливі варіанти відкриття власної справи. Вона могла пів ночі провести за цим заняттям, але на ранок прокидалася бадьорою. Усе тому, що ця справа приносила їй задоволення.

       Саме минув липень, коли Аліна закінчила розрахунки. Батьки спробували вмовити її залишитися ще й на серпень, але вона вже відмовилася.

— Ні, не можу весь час сидіти без діла. Тим більше, що в мене вже є плани на майбутнє, — відповіла Аліна батькам.

— Зрозуміло. Ти завжди впевнено йшла до своєї мети, — зазначив батько.

— Так. То, може, хоч залишиш нам Вікусю, поки там усе владнається? — спитала мати.

— Ні, не зможу без неї. Вона — Вікторія, моя Перемога! — впевнено сказала Аліна, і батьки більше не стали її ні в чому переконувати.

       Через кілька днів Аліна вже зустрілася з подругами. Дівчата змушені були чаювати в спальні, де лежав дитячий килимок із безліччю іграшок. Адже їхні дітки стали менше спати, проте вже навчилися пересуватися на чотирьох, і їхні маленькі пальчики весь час тягнулися туди, куди не варто. Розмови трьох подруг тепер набули іншого формату:

— Так, я навіть двічі ходила на річку купатися: перший раз із батьками, а другий — із подругою дитинства, — розповідала Аліна. — Вікусю, не чіпай ведмедика, бачиш, ним грається Софійка! Віко, ану віддай!

       Аліна швидко підвелася й побігла до своєї дівчинки. Вона забрала ведмедика у Віки та віддала його Софійці, яка гралася ним до цього. Тим часом Віка вже скривила губки, збираючись заплакати.

— А дивись-но, Вікусю, у мене є собачка! Який гарненький! — до Віки підбігла Наталя та вручила їй іграшкового собачку.

      Віка з цікавістю схопила «нову» іграшку.

     А мами продовжили розмову.

— У місті, де живуть бабуся з дідусем, теж є велика річка, тільки покупатися я там цього року вже не зможу, — розповіла Орися.

— То вони вже кличуть тебе в гості? — спитала Аліна, яка останні новини дізнавалася телефоном.

— Так, кличуть. Але зараз я чекаю на результати вступу, а у вересні, якщо пощастить, у мене вже буде перша сесія. Тож раніше, ніж у жовтні, я туди поїхати не зможу.

— О, то вересень у тебе буде напружений! Але можеш розраховувати на мою допомогу! — запропонувала Наталя.

— Ой, дякую, дуже на неї сподіваюся, Наталю! — зраділа Орися. — Арсенчику, ну куди ти повзеш? Хіба тобі на килимку іграшок не вистачає?

      Орися підвелася з місця та побігла за Арсеном, який на всій своїй швидкості мандрував до іншої кімнати. Вона взяла його на руки й повернула на килимок. Та хлопчику це не сподобалося, і він почав плакати.

— Ну що тобі не подобається? — зітхнувши, спитала Орися.

— Він там уже все роздивився, йому стало нудно! — пояснила Наталя. Вона підійшла до Арсена й узяла його на руки. — Ходи, Арсенчику, сядеш поруч із нами на дивані, а я тобі покажу цікаву книжечку.

      Наталя посадила хлопчика поруч із собою, а в руки дала книжечку з барвистими картинками. Тепер Арсен зосередився на книзі, а мами продовжили розмову.

— От у Наталі це найкраще виходить! — зазначила Орися. — Отож думаю, тобі не буде дуже важко, коли я буду на сесії? Бо Аліна, напевно, буде зайнята своєю справою, так, Аліно?

— Так, але знаєте, що я вирішила? — Наталя та Орися з цікавістю поглянули на Аліну. — Я вирішила, що це буде не тільки моя справа, а наша.

— Тобто наша? — здивовано спитала Наталя.

— Справа буде наша! Я довго думала і вирішила, що разом ми будемо хорошою командою.

— А хто доглядатиме за дітьми? — поцікавилася Орися.

— Ми доглядатимемо. І не тільки за нашими!

— Аліно, розповідай, що ти придумала для нас! Хоч не знаю, чи зможу тобі допомогти, бо ж розумієш — у мене буде навчання.

— Орисю, усе в нас вийде. Я вже все обміркувала й підрахувала. Уже із завтрашнього дня почнемо підготовку, а відкриємося, напевно, у січні, відразу після Нового року. Мої батьки дають мені невеликий стартовий капітал, і цього буде достатньо, щоб відкритися.

— А що ти плануєш відкривати? Магазин канцтоварів та іграшок? — перепитала Орися, бо раніше вже була мова про це.

— Ні. Трішки інше. Давайте поміркуємо. У мене економічна освіта, у Наталі — педагогічна, а ти, Орисю, в майбутньому станеш фахівцем з іноземних мов, хоча й зараз трохи на цьому підзаробляєш. То що ж ми можемо створити?