23.

— Бабусю, я навіть не здогадувалась, яку таємницю ти берегла всі ці роки у своєму серці! — розчулено мовила Орися. Бабусина історія нагадала їй про її невдале кохання. — А коли ви зустрілися після цієї довгої розлуки?

— Коли зустрілися? Насправді у нас було дві розлуки й дві зустрічі.

     І бабуся стала розповідати.

     Минали роки. Тетяна так і не вийшла заміж, проте виховала чудового сина. Закінчивши інститут, він пішов працювати. А через деякий час прийшов до матері з дівчиною й сказав, що це його майбутня дружина. Тетяна не стала сперечатися, хоч майбутня невістка й здалася їй трохи зверхньою. Та вона вирішила: аби лише синові було з нею добре.

      Згодом відгуляли весілля. Невістка Тетяни — звісно, мама Орисі — була немісцева, тож молоді вирішили жити в неї. Тетяна не заперечувала та, як могла, догоджала невістці. Але та весь час була чимось незадоволена. А через деякий час виявилося, що вона не хоче жити зі свекрухою, хоче мати власне гніздечко, і запропонувала Тетяні обміняти її двокімнатну квартиру на дві однокімнатні: одну — для матері, іншу — для молодих.

    Та тут Тетяна проявила твердість — сказала, що молоді можуть жити тут скільки завгодно, але нічого міняти вона не буде. Натомість запропонувала їм відкладати гроші й згодом купити власне житло. Після цього невістка ходила ображена на Тетяну, та жінка свого рішення не змінила.

     Тож молоді люди стали на всьому заощаджувати, аби купити квартиру. Звісно, Тетяна теж пообіцяла допомогти. А згодом свою допомогу запропонували й батьки невістки, які жили неподалік моря та мали там невеликий бізнес.

     І ось через кілька років батьки Орисі купили квартиру. Щоправда, вона потребувала ремонту. Та молоді не встигли його зробити, бо дізналися, що чекають дитину.

     Через деякий час у них народилася донька — Орися. Тетяна дуже полюбила дівчинку, проводила з нею багато часу. Молоді батьки весь час займалися ремонтом нової квартири, а доньку залишали з бабусею.

       І ось одного разу, коли Орисі було трохи більше року, молоді пішли закінчувати ремонт, а бабуся залишилася з онучкою вдома. Щойно вони пішли, як у двері подзвонили. Тетяна поспішила відчинити, бо подумала, що молоді щось забули. Та вона дуже помилилася — на порозі стояв її Арсен.

      Він уже не був тим молодим хлопцем, якого пам’ятала Таня. Перед нею стояв змужнілий чоловік середнього віку, з помітною сивиною, у військовій формі.

— Нарешті я тебе знайшов! — навіть не привітавшись, мовив він.

— Де ти був увесь цей час? — спитала Тетяна.

— Краще тобі цього не знати. Головне — зараз я поруч із тобою.

І тут почувся плач дитини.

— У тебе дитина? — здивовано спитав Арсен.

— Так… тобто ні. Це моя онучка. І… твоя теж.

— Моя онучка? Я вже дідусь?

— Так. Заходь, я покажу тобі її!

     Тетяна, забувши про все на світі, запросила Арсена до квартири. Той зняв важкі, не надто чисті чоботи, й попрямував за нею.

    Тетяна познайомила Арсена з Орисею. Він радів дівчинці, немов ясному сонечку.

— Тетянко, а можна я візьму її на руки? — трохи ніяковіючи, спитав Арсен.

— Звісно, можна. Вона така ж твоя, як і моя.

     Арсен, наче кришталеву вазу, що може розбитися, взяв Орисю на руки, легенько пригорнув до грудей, погладив по голівці.

— Яка ж мила дівчинка… Сина не довелося потримати на руках, то, може, хоч онучкою потішуся.

      Та потішитися довго не довелося. Тетяна саме заварювала чай, а Арсен посадив дівчинку собі на коліна й намагався поговорити з нею, як на кухні з’явилися батьки Орисі.

— Що тут відбувається?! — не привітавшись, заволала невістка.

— Ой, дітки, ви вже повернулися? — спокійно спитала Тетяна.

— Як бачите! А ви ж, напевно, ще нас не чекали? – Вихопивши із рук Арсена дитину, вона передала її чоловікові.

— Не чекала, але чаю вистачить на всіх. Сідайте, зараз будемо знайомитися! — Тетяна намагалася створити дружню атмосферу.

— Знайомитися? Ви при своєму розумі? Чому я повертаюся до себе додому й бачу тут якогось волоцюгу з моєю дитиною на руках?! — злісно вигукнула мати Орисі.

— Невісточко, добирай слова! Це… — почала Тетяна, шукаючи поглядом сина. Вона сподівалася, що хоч він поводитиметься розсудливо.

— Мамо, вона має рацію. Так не можна, — відповів Петро, спіймавши погляд матері.

— Тобто я у власному домі без вашого дозволу не можу запросити гостей? — спитала Тетяна.

— Та зачекайте ще кілька місяців, поки ми переїдемо! — вигукнула мати Орисі. — Але тоді ні нас, ні нашої дитини в цьому домі не буде. Зате ви зможете водити сюди всіх своїх кавалерів-волоцюг!

— Та вислухайте мене! — у розпачі мовила Тетяна.

— Ні, Тетяно, не треба! — лише тепер втрутився Арсен. — Не хочу стояти між тобою та твоєю сім’єю. Дуже шкода, що наша зустріч була такою короткою, але я вже піду.

     Арсен швидко вийшов із кухні.

— Арсене, не йди! — кинулася за ним Тетяна.

      Та випадково зачепила чашку, яка впала на підлогу й розбилася, а бризки чаю розлетілися по всій кухні. Щось потрапило на маленьку Орисю, яка була в батька на руках. Дівчинка розплакалася. Тетяна хотіла взяти її, та син не дозволив. Вони з невісткою й дитиною теж вийшли.

     На емоціях Тетяна почала збирати скалки, та раптом, ніби отямившись, усе кинула й побігла за Арсеном. Але його вже й слід прохолов. Так, не встигнувши натішитися його присутністю, Тетяна знову втратила коханого.

      Потім було багато розмов із сином та невісткою, навіть суперечки. Кожен залишився при своїй думці. Та не це гнітило Тетяну, а зовсім інше – Арсен знову зник і, як вона тоді вирішила, назавжди.