22.

На щастя Орисі, Арсен заснув дуже швидко, бо вона вже не могла дочекатися розповіді бабусі. Коли Орися прийшла на кухню, на столі вже стояв пахучий чай із духмяних трав.

— Розповідай, бабусю. Я готова почути твою страшну таємницю!

— Ну, не така вже й вона страшна і, мабуть, навіть банальна. Та все ж різні люди по-різному сприймають певні обставини. Отож слухай: трапилось це в далеких сімдесятих.

      Бабуся Орисі тоді була зовсім юною студенткою інституту архітектури. Вона старанно навчалася і мала можливість отримати гарну роботу після закінчення навчання. Тетяна (так звали бабусю Орисі) жила в гуртожитку з однокурсницями, на вихідні їздила до батьківського дому, вечори проводила в бібліотеках, як і більшість тодішньої молоді. І так текло своїм руслом просте життя молодої студентки Тані.

      Але ж одного разу мало щось таки трапитися, аби це русло повернулося в зовсім протилежний бік. Подружки покликали Таню з собою до міського будинку культури. Спочатку вона відмовлялася, та потім вирішила, що можна і піти. Саме там вона і зустріла стрункого та привабливого студента військового училища.

      Він запросив її на танець, потім на ще один, а потім провів до гуртожитку. Призначив ще одне побачення, на яке Таня не змогла піти. Та хлопець не здався: дізнався номер гуртожитку, де жила Тетяна, і почав телефонувати туди. Він таки вмовив Таню піти з ним на побачення. Потім запрошував ще і ще.

     Він гарно говорив, вміло робив компліменти, дарував милі подарунки — поки Таня не розтанула. А далі почалися прогулянки під зорями, зізнання в коханні, обіцянки бути разом усе життя. Так тривало більше року.

     Усі подружки заздрили Тані, бо тільки в неї були такі серйозні стосунки, бо тільки в неї був такий красень. Таня вважала себе найщасливішою дівчиною на світі. Вона так закохалася у свого Арсена, що вірила кожному його слову.

   І одного разу він сказав:
«Я хочу, щоб сьогодні ти стала моєю!»

     Вона не могла відмовити. Вони пішли на квартиру його товариша — в Арсена вже були ключі. І там дали обіцянку одне одному, що інших у них ніколи не буде. Потім були ще зустрічі на тій самій квартирі.

      А потім Тетяна дізналася, що чекає дитину. Вона поспішила повідомити радісну новину Арсену. Дізнавшись про це, Арсен підхопив Таню на руки і довго кружляв. А потім сказав:
«Тепер ти не просто моя! Тепер ми створимо сім’ю! Збирай документи, люба, і готуйся до гучного весілля!»

      Радості Тетяни не було меж. На вихідні вона поїхала додому і повідомила батькам, щоб ті готувалися до весілля. Тільки не сказала їм, що вагітна — вирішила, що зробить це вже після одруження.

     Усі подружки також уже були повідомлені. А Тетяна не могла дочекатися дзвінка від Арсена, щоб швидше подати документи. Але він не телефонував. Тоді Таня вирішила подзвонити сама.

     У його гуртожитку сказали, що такий у них не живе.
— Цього не може бути! — здивовано мовила Тетяна.

      Наступного дня вона пішла до училища на пошуки коханого. Та училище було військовим, і туди так просто не потрапиш. Таня довго чекала біля головного корпусу. Вона знала кількох приятелів Арсена, тож сподівалася їх зустріти. Потім стала розпитувати викладачів, але й ті нічого не сказали.

     Таня повернулася ні з чим у свій гуртожиток. Вона була засмучена, і подружки почали випитувати причину. Таня все розповіла.

— От не вірила я з самого початку в щирість його почуттів! — сказала одна з дівчат.
— А я вірила. А Арсен, хоч і здавався благородним, виявився нічим не кращим за інших — порозважався і кинув.
— Арсен не розважався! — заперечила Таня.
— Як хоч це називай, але він зараз десь гуляє, а ти під серцем носиш його дитину!
— Так, його дитину! І він не кине нас!
— Ще й як кине! Тобто вже це зробив. Ти поки ще термін малий, шукай хорошу повитуху — ще встигнеш легко позбутися цих «проблем».
— Не буду я нікого шукати! — твердо сказала Таня. — Дитина ця від кохання, і позбавлятися її я не збираюся!
— Ну, як знаєш…

      І Тетяна знову пішла під стіни військового училища. Простояла пів дня — і знову нікого не зустріла. Вона вже хотіла йти, коли раптом до неї вийшла жіночка, яка сиділа при вході.

     Вона стала розпитувати, чого Таня чекає, а дізнавшись, сказала:
— Твій Арсен, мабуть, навчався у групі, де вже всім за вісімнадцять?
— Так, він старшокурсник.
— Так їхню групу перевели кілька днів тому в інший підрозділ, далеко звідси.
— А коли вони повернуться?
— Нескоро. Усіх за кілька місяців направлять на військову службу. А потім — хтозна, куди їх життя занесе.
— А ви не знаєте, в якому місті вони зараз?
— Та ти що! Хто мені таке скаже — військова таємниця. Та й те, що я тобі сказала, не дуже комусь розповідай — це я так, по секрету, бо шкода тебе стало.

      З важким каменем на серці повернулася Тетяна до гуртожитку. Дівчатам нічого не сказала — все одно не зрозуміють. Додому їхати боялася, чекати на повернення Арсена було надто довго. Коло замикалося, проблема залишалася.

      Таня закінчила п’ятий курс, отримавши «червоний» диплом. Далі студенти отримували направлення на роботу. У той час без нього важко було влаштуватися. А оскільки Тетяна була відмінницею і в хороших стосунках із керівництвом, їй пощастило отримати направлення до столиці.

     Їй дали кімнату в гуртожитку і запропонували постійне місце роботи. Таня була здібною дівчиною і добре себе зарекомендувала. І якби не вагітність, могла б досягти значно більшого. Та через пів року Тетяна змушена була піти у відпустку по догляду за дитиною.