21.

Орисю дуже тішив приїзд бабусі. Та й Артемчик полюбив прабабусю. Вона часто садила хлопчика собі на коліна й розповідала казочки, а він уважно слухав, ніби розумів кожне слово.

— А от коли я йому казочки читаю, то він крутиться на всі боки! — якось жартома дорікнула Орися.
— Це просто голос у тебе ще майже дитячий, а в мене з віком став, як у старої, але доброї чаклунки, — усміхнувшись, відповіла бабуся.
— Бабусю, припини. Ти — наймолодша та найчарівніша прабабуся у світі! Саме тому ти так полюбилася Артемчикові.
— Ой, моя ж ти хороша… Багато маєш сьогодні роботи? Хочеш, я піду погуляю з Артемчиком?
— Та ні, зовсім не маю. Канікули розпочалися, тому завдань немає. Можемо піти разом погуляти.
— І що, на побачення ніхто тебе не кличе? Поки я побуду з малюком, ти можеш піти!
— Ну, не знаю…
— То де ж той хлопчина, що телефонував тобі кілька днів тому, а ти сказала, що не можеш, бо маєш багато роботи?
— Та я так сказала, бо не знаю, чи варто з ним зустрічатися… Я ж іще заміжня…
— На папері. Дем’ян уже й про тебе не згадує. Ох, помилилася я в ньому: думала, візьме малюка на руки, зміниться… Та неважливо. Дзвони до цього хлопчини, скажи, що в тебе з’явився вільний час.

     Орися прислухалася до поради бабусі та зателефонувала Борису. Вони домовилися піти в кіно, а бабуся тим часом вирішила погуляти в парку з Арсеном. Зібравши малого, Орися повела їх із бабусею до парку. Домовилися, що вона зайде сюди за дві години, після сеансу.

— Та ти не поспішай, можете піти десь кави випити. Якщо раптом стане холодно, ми з Арсенчиком самі підемо додому, — запропонувала бабуся.

    Борис чекав Орисю біля входу в кінотеатр уже з квитками.

— Привіт, ти не проти, що фільм обрав я? — спитав він і злегка нахилився, щоб поцілувати її в щічку.
— Привіт, — відповіла Орися й трохи відхилилася, бо почувалася ніяково від цього дружнього поцілунку. — Ні, минулого разу ти обирав, і фільм мені сподобався.

     Та вже через пів години від початку сеансу і Орися, і Борис зрозуміли, що фільм їм зовсім не подобається, і вирішили не марнувати час.

— Ходімо краще в кафе! — запропонував Борис, і Орися погодилася.

     Вони замовили піцу та томатний сік. Потім Борис почав кликати Орисю ввечері на дискотеку.

— Вибач, я трохи втомлена. Та й бабуся приїхала всього на кілька днів — хочеться побути з нею. Зараз вона в парку, тож маю піти туди, щоб разом повернутися додому, — відмовилася Орися. Вона сказала, що має зустрітися з бабусею, але про те, що з нею її син, не згадала.

      Після кафе Орися попрямувала до парку, а Борис — у своїх справах, адже вона відмовилася від його пропозиції провести її.

      Надворі було ще досить тепло, тому Орися була впевнена, що бабуся й досі гуляє з Арсеном. Тим більше, ще не минуло й двох годин відтоді, як вони розійшлися. Орися здогадувалася, що вони біля фонтанів, де багато голубів — ці птахи дуже подобалися її хлопчикові. Вона впевнено попрямувала туди… і раптом зупинилася на пів кроці.

      Вона побачила бабусю та Арсена. Бабуся везла порожній візочок, а Арсен був на руках у зовсім незнайомого чоловіка. Від подиву Орися на мить втратила самовладання. Їй навіть захотілося зробити вигляд, що вона нічого не помітила. Але… її син — на руках у чужого чоловіка! Вона рішуче рушила до них.

— Бабусю, що це все означає? — суворо запитала Орися.
— Орисю, ти, мабуть, не все зрозуміла… — почала бабуся.
— Я взагалі нічого не розумію!
— Орисю… — бабуся взяла Арсенчика на руки.

— Яка ж ти вже доросла! — нарешті втрутився немолодий супутник бабусі. — Орисю, мене звати Арсен Петрович, і я — твій дідусь!

— Що? — тільки й змогла вимовити Орися.
— Так, Орисю, це правда, — підтвердила бабуся.
— Але чому я тільки зараз про це дізнаюся?
— Ах, Орисю… Це довга історія, — зітхнула бабуся.
— Історія довжиною майже в життя! — додав чоловік.

      Орися уважно подивилася на нього й подумала, що він їй подобається: трохи вищий за бабусю, широкоплечий, сивочолий, із лагідним поглядом мудрих сірих очей. Мабуть, саме таким вона й уявляла свого дідуся.

— Бабусю, я хочу почути цю історію.
— Так, мабуть, варто розповісти її тобі. Довгий час я не наважувалася… Бо коли цю історію дізналися твої батьки, було таке… Та вірю, що твоя реакція буде іншою. Гаразд, вкладемо Арсенчика спати — і я все розповім.

— Що ж, а я поки що піду в готель. Дякую, люба, що організувала мені зустріч із рідними людьми. Дуже сподіваюся, що ми ще побачимося, — дідусь злегка кивнув і повільно пошкандибав.

— Арсене, обережно, у тебе ж хворе серце… — кинула йому вслід бабуся.
— Усе буде гаразд, люба. Ти ж чула, що казав лікар.

— То ось за якою «подругою» ти доглядала, бабусю?! — здивовано мовила Орися.
— Так, Орисю. Я доглядала за твоїм дідусем. Він важко захворів, а рідних у нього немає.

— Ходімо, бабусю. Я вже дуже хочу почути цю історію! — сказала Орися, і вони повільно рушили до виходу з парку.