20.

Аліна, як і планувала, наприкінці травня поїхала до батьків. Ті радо зустріли доньку з онучкою. Вікусі на той час ішов сьомий місяць. Вона вже впевнено сиділа, трохи навіть стояла, мала перші два зубчики й намагалася вимовляти якісь слова. Щоправда, поки що це не дуже вдавалося. Зате дівчинка дуже мило усміхалася, чим причарувала свого дідуся. Він майже не відходив від онучки, лише іноді від’їжджав у справах. А щойно повертався, одразу шукав Віку і дуже засмучувався, коли вона спала.

       Дідусь часто гуляв з онучкою, везучи її у візочку. А коли знайомі питали, хто це з ним, гордо відповідав: «Моя онучка Вікуся!». Далі зазвичай лунало запитання: «А що, Аліна заміж вийшла?». На це він відповідав: «Якщо сучасна жінка хоче народити дитину, то що — вона обов’язково має виходити заміж, якщо не хоче?». Після такої відповіді зайвих запитань уже не виникало.

     А коли тато Аліни гуляв із онучкою, мама намагалася щось випитати в самої Аліни.
— Аліночко, ну а батько Вікусі хоч іноді з’являється?
— Ні, мамо, він навіть не знає, що став батьком.
— То, може, ти повідомила б його?
— Я повідомляла йому про вагітність, але він сказав її перервати. Думаєш, зараз скаже щось розумніше?
— Можливо, він змінився.
— Навряд чи. Люди не змінюються. Одна моя подруга теж вирішила, що її хлопець зміниться, навіть вийшла за нього заміж, але дива не сталося. Тепер розлучаються. Лише нерви попсували. А я живу для себе й дитини і не марю вічним коханням.

     Тим часом Орися чекала на приїзд бабусі. На розлучення вона так і не подала — вирішила ще зачекати. Тим більше після розмови з Аліною Дем’ян більше її не турбував. Та Орися все одно думала про нього. Чомусь згадувалося хороше, а погане забувалося. І на побаченнях із Борисом вона порівнювала його з Дем’яном. Орися не розуміла, чому так відбувається, але думки про Дем’яна ніяк не полишали її.

      Раптом вона почула, як у дверях провернувся ключ, і швидко вийшла в коридор. Двері відчинилися, і до квартири увійшла бабуся.
— Привіт, Орисю. Арсенчик спить? — тихо запитала вона.
— Так, бабусю. Вибач, що не зустріла тебе — саме в цей час він засинає.
— Усе добре, не хвилюйся. Я на таксі приїхала.

     Бабуся зайшла до кімнати й почала діставати подарунки для онучки й правнука.
— Бабусю, не варто було. Ти й так за нас комунальні платиш, а пенсія в тебе невелика.
— Усе гаразд, дитино. Я маю тебе підтримати, раз твого батька погано виховала.
— Облиш, бабусю… — ця тема досі була болючою для дівчини.
— Але хоч іноді дзвонить до тебе батько?
Орися лише похитала головою.
— Про матір уже й не питаю. Вона якось телефонувала й звинувачувала мене… що це через мій вплив на тебе, усе так сталось… Та не зважай. У тебе все буде добре!
— Хотілося б у це вірити, але…
— А ти просто вір!

      Потім була дружня вечеря, на яку запросили Наталю з Софійкою. Поки діти бавилися на килимку новими іграшками, дорослі могли спокійно поговорити.
— Яка ж ти молодець, Орисю, що вирішила вчитися. Не хвилюйся: коли буде сесія, я постараюся приїхати й побути з Арсенчиком, — пообіцяла бабуся.
— Бабусю, а коли ти вже залишишся вдома? Твоя подруга так довго хворіє?
— Поки що не можу відповісти… Але, можливо, з часом. Краще розкажи щось про себе.
— А знаєте, Орися не лише збирається вступати — вона вже практикує! — втрутилася Наталя.
— Тобто?
— Та яке там… дрібниці, — скромно відповіла Орися.
— Вона допомагає студентам виконувати самостійні роботи й має чимало замовлень.
— Так, бабусю, я намагаюся трохи заробляти.
— Справді? Яка ж ти розумничка!

     Вечір минав у теплій і спокійній атмосфері. Після нього Наталя повернулася до свого гуртожитку. Темна й холодна кімната зустріла її з донькою. Вона посадила Софійку в кріслечко й пішла на кухню нагріти води. На спільній кухні було людно: хтось смажив котлети, хтось заварював чай, а хтось просто прийшов попліткувати. Наталя лише привіталась. А, нагрівши води, пішла знову у свою кімнату.

— І де ж це вона вешталася з дитиною? — почула вона, виходячи.
— Мабуть, знову до когось бігає… — додав хтось. - Казали дівчата, які з нею раніше жили, що весь час бігала до якогось…
— Ага, а скоро знову добігається, що з пузом ходитиме!
— А вам яке до цього діло? — тихо сказала Наталя вже у своїй кімнаті. — Живіть своїм життям…

     Її дратували ці люди. Вона ж нікому нічого поганого не зробила, але її все одно осуджували.

Покупавши Софійку, Наталя вирішила зателефонувати Аліні.
— Як ти, подружко? Коли повернешся?
— Ой, навіть не знаю, мені тут так добре…
— Батьки допомагають доглядати за Вікусею?
— Швидше це я їм допомагаю! Тато тільки приходить — одразу забирає Вікусю. А коли його немає, мама просить побути з онучкою. Я іноді навіть нудьгую!

    Ще трохи поговоривши, вони попрощалися й пішли вкладати дітей спати.

    Тієї ночі Наталя довго не могла заснути. Вона думала про себе, Аліну й Орисю. У всіх ніби схожі проблеми, але водночас різні. У Орисі є бабуся, яка її підтримує. Аліна — з батьками. А вона сама… майже без підтримки. 

     Врешті Наталя вирішила: зранку зателефонує батькам і попроситься в гості — не до сестри, а на дачу. Там свіже повітря, це піде на користь Софійці.

    Мати трохи здивувалася, почувши її голос, але намагалась цього не показати. Після привітань Наталя перейшла до справи:
— Мамо, ви зараз на дачі чи в Олі?
— На дачі, звісно. Літо — роботи багато.
— А допомога вам потрібна?
— Звичайно, потрібна… Та Оля весь зайнята, а її дівчатка не дуже хочуть у село приїздити…
— То, може, ми з Софійкою приїдемо?
— А що ти допоможеш із малою дитиною?
— Софійка спокійна дитина, я щось зможу…

Мати замовкла. Було чути приглушені голоси — вона радилися з батьком.
— Наталю, а твій чоловік де?
— Мамо, нічого не змінилося…
— Зрозуміло… Наталю, не варто приїжджати. Навіщо зайві плітки? Ти поїдеш, а нам потім це вислуховувати. Це ж село… Не ображайся, але так буде краще…