19.

     Після зустрічі щодо оренди будівлі Аліна дуже виснажилась. Вона швидко забігла до магазину й одразу поспішила додому. Двері відчинила власним ключем і тихенько увійшла, бо вирішила, що малеча спить. Та, ступивши кілька кроків, Аліна почула дзвінкий дитячий сміх. Вона зняла туфлі й тихенько пройшла до кімнати.

     Вікуся та Софійка сиділи на дитячих кріселках, а навпроти них — Наталя. Вона показувала дітям малюнки із тваринами й намагалася відтворювати їхні звуки. У неї це виходило не зовсім природно, проте дівчаткам було весело, і їхній сміх наповнював усю кімнату.

— То он як ви час проводите? — усміхнулась Аліна. — А я думала, ви спите.
— Ой, Аліно, ти так швидко? — здивовано запитала Наталя. — Нам так сподобалися ці картинки, що твої батьки передали. Тепер у твоєму магазині такі ж продаватимуться?
— Ні… Не продаватимуться, — зітхнула Аліна.
— Чому? Щось не так? — запитала Наталя і звернула увагу, що Аліна тримає в руках пляшку вина. — Будемо щось святкувати?
— Ні, Наталю. Будемо знімати стрес.
— Щось пішло не так?
— Усе пішло не так. Будівля не підійшла, власники — теж. Постачальники не влаштовують. А їздити за товаром до батьків — невигідно. І взагалі… я вже не впевнена, що книжковий магазин — це моє..
— А що ж твоє? Канцелярія?
— Та ні. Книги, канцелярія й усе подібне мене не цікавить.
— А що ж цікавить?
— Не знаю. Я вже говорила з батьками. Вони не наполягають, щоб я саме цим займалась, а пропонують обрати щось своє. І ще запросили мене в гості.
— А ти?
— А я сказала, що приїду. Можливо, наприкінці травня чи на початку червня. Погостюю, відпочину, а там, може, й якась ідея з’явиться.

      Невдовзі Софійка та Віка після активних ігор заснули, а їхні матусі пішли на кухню. Нашвидкуруч зробили канапки з того, що знайшлося в холодильнику, порізали фруктів і відкоркували вино.

— Можливо, зателефонувати Орисі? — запитала Аліна.
— Можна. Але я спілкувалась із нею вчора ввечері — вона казала, що має дуже багато завдань. Тож, думаю, не прийде.

Аліна вирішила все ж подзвонити. Але перш ніж вона взяла телефон, хтось подзвонив у двері.

— Ти ще когось запросила? — поцікавилась Наталя.
— Ні. Можливо, сусідка? Піду подивлюсь.

За хвилину Аліна повернулась на кухню разом з Орисею, яка тримала на руках сонного Арсена.

— Орисю, привіт! А ми щойно говорили про тебе! — здивовано мовила Наталя.
— Наталю, візьми, будь ласка, мого сина… — не вітаючись сказала Орися.

Наталя одразу зрозуміла, що щось трапилось. Вона взяла малюка на руки, і він сонно поклав голівку їй на плече.

— Здається, я вчасно прийшла, — мовила Орися. Вона сіла за стіл і налила собі пів склянки вина.
— Орисю! — майже одночасно вигукнули Наталя з Аліною.
— Сьогодні мені можна. Ви зрозумієте. Наталю, будь ласка, вклади мого малюка спати — у тебе це добре виходить.

Наталя підозріло глянула на Орисю та вийшла з кухні, забравши дитину. А Орися зробила кілька ковтків вина.

— Візьми канапку, — м’яко сказала Аліна, підсунувши до неї тарілку.
— Аліно, мені так погано… — сказала Орися й заплакала.

Аліна лагідно погладила її по волоссю.

— Орисю, не плач, усе буде добре.
— Не знаю… Тільки-но все починає налагоджуватись — знову щось трапляється.
— А що цього разу? — запитала Аліна.

У цей момент на порозі кухні з’явилась Наталя. Вона вже хотіла сказати, що Арсен швидко заснув, але зрозуміла, що зараз не до цього.

— Мені сьогодні вперше за ці місяці зателефонував Дем’ян.
— Ага, згадав, що в нього є дружина й дитина! — випалила Аліна. — І ти через це переживаєш?
— Ні. Але він знає, що я зустрічаюсь із Борисом.
— А ти зустрічаєшся?
— Ні, просто кілька разів ходили разом у кафе. І, схоже, нас хтось бачив зі знайомих Дем’яна. Бо ми зазвичай зустрічаємось у кафе неподалік університету.
— Орисю, не варто через це хвилюватись.
— Але ж він назвав мене зрадницею! Сказав, що поки він за кордоном навчається, я розважаюсь із хлопцями.
— Ага, особливо з одним маленьким на ім’я Арсен, — зауважила Аліна.
— А ще сказав, що він там економить кожну копійку, а я тут заробляю гарні гроші й витрачаю на себе. Схоже, він дізнався, що я допомагаю друзям Бориса.
— Орисю, а він тобі так і не повернув грошей, які взяв без дозволу перед Новим роком? — запитала Наталя.
— Ні. Він вважає, що це були спільні кошти.
— Орисю, не спілкуйся з ним. Нічого доброго від нього не варто чекати, — порадила Наталя. — Розумію, що тобі важко, але спробуй перервати цей зв’язок.
— Але ж він батько моєї дитини…
— Біологічний. І тільки.

— Орисю, подзвони йому і скажи, що подаєш на розлучення! Краще бути самій, ніж із таким чоловіком. Ось прямо зараз телефонуй!
— Зараз, — сказала Орися.

Вона допила вино й набрала номер.

— Ну що, подумала над своєю поведінкою? — зухвало спитав Дем’ян.
— Так.
— І що надумала?
— Що варто збирати документи на розлучення.
— Он як? То ти гуляєш, витрачаєш купу грошей, а тепер хочеш зробити винним мене?
— Я не витрачаю купу грошей… — почала Орися.

Та тут не стрималась Аліна й раптово вихопила телефон:

— Знаєш що, Дем’яне, Орися гулятиме з ким захоче і витрачатиме стільки, скільки вважатиме за потрібне! Бо вона це заробляє сама. А той, хто випадково став її чоловіком, навіть себе забезпечити не може. Тож вона знайде кращого. І знайде! Бо Орися заслуговує на більше. Не дзвони їй більше. Про розлучення тебе повідомлять офіційно.

І Аліна перервала зв’язок.

— Оце ти… — захоплено мовила Наталя.
— Аліно, можна ще вина? — тихо попросила Орися.
— Орисю, може, не варто? — обережно сказала Наталя.
— Варто, — відповіла Аліна і розлила вино по склянках.