17.

     Орися поставила свою автівку в гараж і разом із Арсеном попрямувала до свого будинку. Та раптом Арсен згадав, що дуже хоче полуничного соку в маленькій дитячій коробочці. Тож їм довелося трохи звернути до супермаркету. Там Арсен пригадав, що йому ще хочеться чупа-чупс, морозиво і розмальовку з машинками. Він чудово орієнтувався в цьому магазині, тому швидко розшукував потрібні для нього товари поміж рядами, а Орися ледь встигала його наздоганяти.

    І ось Арсенчик, перебігаючи з ряду в ряд, перечепився через кимось залишений кошик і впав просто якомусь дядькові під ноги.

— Обережно, хлопче! — сказав до нього цей чоловік і подав руку, щоб допомогти.
— Я сам! — ображено підвівся Арсен. У ту мить до нього підбігла Орися.
— Арсенчику, ти не забився? — запитала Орися і підхопила хлопчика на руки.
— Все галазд! — відповів Арсен.

— Цей малий дуже спритний! — сказав дядько Орисі. — А тобі, дівчино, треба більше пильнувати брата, бо як мати довідається, що ти погано його доглядаєш, то буде тобі непереливки.

— Взагалі-то я і є його матір’ю! — відповіла Орися.

— Ой, вибачте… — зніяковіло мовив чоловік і швидко пішов від них.

      А Орися лише посміхнулася. Їй не вперше доводилося чути, як її називають Арсеновою сестрою. Зараз вона, не соромлячись, каже, що вона мама Арсена, але одного разу зробила інакше.

Чотири роки і кілька місяців тому

     Надворі починалася справжня весна. Сонце підіймалося високо в небо, дерева розпускали бруньки, зеленіла травичка, поміж нею розцвітали перші квіти, чувся радісний спів пташок. У таку погоду ніхто не хоче сидіти в чотирьох стінах. От і Орися вирішила погуляти з Арсенчиком.

      Зазвичай вона прогулювалася у сквері поблизу свого будинку, але цього дня вирішила піти до парку. Була неділя, і в післяобідню пору там було досить людно. Орися хотіла знайти вільну лавку в затінку, щоб Арсен міг там трохи подрімати, проте такої не знайшлося. Вона обійшла весь парк і ні з чим поверталася додому.

       А на виході з парку їй зустрілася чимала компанія молодих людей. Орися зупинилася на хвильку, щоб розминутися з ними, і раптом почула знайомий голос:

— Орисю, привіт! Я ще здалеку тебе помітив! — від компанії від’єднався радісний Борис і підійшов до неї. — У тебе хто: сестричка чи братик?

— Це хлопчик, — зніяковіло відповіла Орися.

— Схожий на тебе. Послухай, а може, ти його відвезеш до  своєї мами, і ми підемо разом на морозиво?

— Ні, мама не погодиться. – Відповідь Орисі була правдивою. Арсену вже скоро мало виповнитись пів року, а батьки Орисі так його і не бачили жодного разу.

— А може, тато погодиться?
— Він теж ні.

— Дивні вони в тебе. Дитина їхня, а доглядати маєш ти! Але ж ти молода, і тобі потрібне спілкування з однолітками!

— Вибач, Борисе, я маю йти! Бувай! — кинула Орися і, схопивши візок з малюком, побігла геть.

     Деякий час Борис дивився їй услід, а потім наздогнав товаришів.

    Орися ж ледве стримувала сльози. Борис сказав правду — їй потрібне спілкування, а ще хотілося трохи порозважатися. Але вона не має такої змоги, бо це не батьків дитина, а її власна. А від того, що вона сказала Борису неправду, їй на серці стало ще важче.