13.

   Від сумних спогадів Наталю відірвав дзвінок у двері. Відразу із кухні почулось лопотіння дитячих ніжок.

- Це моя мама прийшла! – Радісно вигукнула Вікуся.

- Я вмію відчиняти! – Поперед неї побігла Софійка.

- Дівчатка! Зачекайте! А хіба можна відчиняти двері невідомо-кому? – Наздогнала їх Наталя.

- Я знаю – там моя мама! – Вперто повторювала Віка.

- Ти не знаєш, а лише здогадуєшся! А перед тим як відчиняти треба що зробити? – Лагідно, проте твердо запитала Наталя.

- Мамо, це  ти? – Вигукнула Віка.

- Я, донечко! – Почувся за дверима голос Аліни. А за кілька мить вона була вже поруч з ними.

- Мамо, ти купила нам щось смацненьке?

- Вибач, я не була в магазині…

- А ми ще зайдемо? Так хоцеться молозива, поки ще літо… - Не вгавала Віка.

- А в мене є краща ідея: можна зайти у одне невеличке кафе, що тут поруч і поїсти там морозива, а ще запросити з собою Софійку та тьотю Наталю!

- О! Клас! Софійко, підес? – Зраділа Віка.

- Так. Мамо, післи? – Софійка теж раділа такій ідеї, проте питально поглянула на свою маму.

- Ходімо, Наталю, ми можемо дозволити собі трішки розслабитись!

- Коли будуть ці непосиди – то ні! Але я з радістю піду, аби тільки бачити їхні щирі посмішки.

    І не минуло й години, як дівчатка, з’ївши найсмачніше морозиво, що самі обрали, пішли стрибати на батут, розташований поруч зі столиками у літньому кафе.  А їхні мами взяли собі по чашечці капучино і спокійно розмовляли неподалік від своїх дітей.

- Вони такі милі обоє! – Відмітила Аліна, дивлячись на дівчаток.

- Так, і щасливі.

- Ага, бо отримали морозиво!

- Знаєш, а колись і це для мене було розкішшю. Як пригадаю, як я жила за копійки з маленькою Сонею  у гуртожитку, аж моторошно стає! Хоча лише віднедавна я перестала економити.

- Ну ти мріяла про власну квартиру! І ось мрія збулась!

- Так. Дякуючи тобі. І дякуючи тобі я зараз можу сміливо купувати морози і не хвилюватись, що потім не вистачить на хліб.

- Чому ж мені? Ідею нам підкинула Орися. – Заперечила Аліна.

- Так, вона також молодець, це її була ідея, а ти все організувала, а мені пощастило, що я зустріла вас обох.

- І нам пощастило, що в наш команду таку талановиту людину, як ти!

-Та, перестань… Ми всі талановиті, просто у кожної свій талант!

- О, так! І про це треба завжди собі нагадувати! – Впевнено сказала Аліна, бо я колись зневірилась у власних силах. Ох, як згадаю ці часи, коли Вікуся була зовсім крихітною…

Спогади, приблизно 4 роки тому

     Мама Аліни погостювала у неї тиждень, а далі змушена була їхати – бо вдома її чекала робота.  Та за цей час вона добряче Аліні допомогла: і наготувала їжі на тиждень вперед, і допомагала прати та прасувати одяг дитини, і прибирати у квартирі. Та саме головне – це, те, що вона бавилась із онучкою, дозволяючи Аліні отримати вільний час для себе. Молода мама в цей могла піти і за покупками, і в перукарню і, навіть, у фітнес-клуб. Аліна відразу стала себе почувати краще. А зустрічі та розмови із подругами (звісно, Орисею і Наталею, бо інші вже перестали бути такими для Аліни) значно підбадьорювали Аліну. Та ось настав день, коли за мамою приїхав тато. Батьки знову стали вмовляти доньку їхати з ними. Аліна відмовлялась, казала, що хоче стати на ноги тут, у Києві. Тим більше, у неї це вже один раз вийшло.

- Але ж зараз ти з дитям, буде нелегко! – Заперечила мама.

- Знаю.  Та я справлюсь. – Впевнено сказала Аліна.

    Батьки все одно переконували Аліну почекати хоча б поки Вікусі не виповниться рік і в той час пожити в них. Вони пропонували навіть працювати з ними. У них був невеличкий бізнес – займались продажем канцтоварів та книг, але Аліна й від цього відмовилась. Вона лише пообіцяла батькам приїхати до них з онучкою на кілька днів улітку. То ж батькам нічого не лишалось, як їхати додому хоча б із цією обіцянкою.

    Звісно, що після того, як батьки дізнались про онуку, то стали дзвонити до Аліни частіше, майже щодня і розпитували як їхні дівчатка себе почувають, чи все в них гаразд. А ще щомісяця на картку Аліни приходила певна суму коштів невелика, проте й немала. Іноді ці кошти дуже виручали Аліну, бо її заощадження швидко закінчувались, а коштів, які вона отримувала на дитину було дуже мало. Аліна шукала способи підзаробітку, та з цим їй не щастило. Спочатку вона хотіла узгодити із керівництвом фірми, де працювала раніше, аби вони дозволили їй працювати дистанційно. Та їй сказали категоричне «ні». Далі Аліна шукала серед оголошень про роботу інші дистанційні пропозиції, що підходять їй за фахом, але таких не траплялось. Аліна вже стала думати, щоб вийти на роботу й найняти няню для Вікусі. Та боялась: її дівчинка ще надто маленька, а люди трапляються різні. А якщо няню брати із рекомендаціями, то, звісно, платити їй треба буде чималу суму. Отож, роботу треба шукати більш оплачувану, а з цим вже буде важче. В Аліни виникали думки, щоб на деякий час відправити Віку до батьків, поки вона все влаштує, але тут вона зрозуміла, що і дня без донечки не зможе прожити. Хіба що їхати із нею до батьків і там працювати, де всі по черзі доглядатимуть за малою. Та і цей варіант не влаштовував Аліну. Іноді, їй здавалось, що вона потрапила у якесь замкнуте коло.