12.

     В ніч після неприємного інциденту із сусідкою, Наталя довго не могла заснути. Вона знову і знову прокручувала в голові слова цієї жінки. Наталя розуміла, що сусідка їй ніхто — звичайна пліткарка. Та все ж її слова про те, що таких, як вона, заміж не беруть, глибоко засмутили Наталю.«Адже певною мірою вона сказала правду», — думала Наталя. Вона ніколи не була заміжньою, їй ніколи не робили пропозиції — лише прагнули коротких, нічого не значущих стосунків.

      Наталя підвелася з ліжка й увімкнула нічник. Донечка мирно спала у своєму ліжечку, а Наталя дивилася на неї й думала, яка доля чекає цю маленьку крихітку. Їй дуже хотілося, щоб Софійка не повторила її шляху, щоб життя доньки склалося краще, ніж у неї. Звісно, це природне бажання кожної матері. Та від цієї думки на душі ставало ще важче — Наталі здавалося, що її власна мати думала інакше. Змучена нав’язливими думками, Наталя зрештою заснула.

     А рано-вранці її розбудив дзвінок телефону. Сонна Наталя подивилась на екран і була вражена – дзвонила матір, вперше після цієї зустрічі, коли вони всі сім’єю приїхали до Наталі і вмовляли її відмовитись від дитини. Після цього випадку їй декілька разів дзвонила сестра, яка знала, що у Наталі народилась дівчинка. Крім сестри з родини ніхто більше не дзвонив, та й Наталя вже не сподівалась на відновлення хороших стосунків із ними. А от сьогодні така несподіванка.

- Слухаю… - Наталя хотіла додати «мамо», але чомусь не змогла.

- Привіт, Наталю. Як ти? – Трохи зніяковіло почала матір.

- Привіт. Та ніби нормально… А ви?

- Та й у нас все нормально. Словом, добре. Живе здебільшого на дачі. Тут нам добре спокійно, нікому не заважаємо. Зрідка довідаємось у місто до Олі. Та там вже діти майже дорослі, кожна з дівчат прагне, щоб не займали їхнього простору, зять теж якось незадоволено дивиться, коли ми приїжджаємо, а Оля – весь час на кухні готує, каже, що їжа довго в холодильнику не затримується.

- Тобто, ваш зять незадоволений, коли ви приїжджаєте у свій дім? – Перепитала Наталя.

- Ну вже не наш, ми ж будинок переписали на Олю…

- Он як? – Спитала Наталя, хоча вона й не була здивована цьому.

- Так. Звісно, що ми б мали б цей будинок розділити на вас двох… Але ж в Олі сім’я діти, а у тебе…

    «У мене теж дитина! – Хотілось сказати Наталі. – І якби батьки переписали б будинок на нас обох, то Оля мала б виплати мені мою частку. А ці гроші ой як мені знадобилися б!»

Та Наталя мовчала. Матір теж деякий час мовчала, та згодом запитала:

- Як там твоя доня?

- У неї все добре. – Коротко відказала Наталя.

- Софійкою назвала?

- Так. - Наталя розуміла, що це сестра матері розповіла. 

-  Скинь мені свою адресу, ми з татом відправимо їй подарунок, все-таки вона наша онучка. Який у неї розмір? Може, ми якийсь костюмчик купимо чи комбінезон?

- Не потрібно, мамо. У Соні все є.

- А де ж ти гроші береш? Ще ж не працюєш?

- У мене були відкладені, та й допомога на дитину.

- А-а, зрозуміло. Ну, якщо щось надумаєш, то дзвони.

- Дякую. Добре. Бувай! – Кинула Наталя і перервала зв'язок.

    Після розмови з матір’ю легше не стало, навпаки – гірше. Наталі було прикро, що будинок, в якому вона народилась і росла тепер належить сестрі і чоловіку. А батьки просто пішли жити в село. Вони лишили будинок Олі і її сім’ї, а Наталиній донечці пропонують подарувати якийсь костюмчик. Ні, вона обійдеться. Звісно, що заощаджень у неї зовсім небагато, а допомога на дитину мізерна, та вона не хоче тих подачок, якось вже обійдеться…