10.

   Наступного ранку Орися теж проснулась втомленою. Ніч видалася важкою: вона раз у раз прокидалася й навпомацки перевіряла лобик Арсена. На щастя, він не був надто гарячим.

     Накинувши халат, Орися пішла на кухню, думаючи про те, що необхідно якнайшвидше придбати безконтактний термометр. Для її бюджету це була недешева річ, проте вкрай потрібна. Вона мала невеликі заощадження на термінові витрати — саме з них і вирішила сьогодні взяти гроші, щоб купити все необхідне для сина, бо ще деякі ліки приписали вночі лікарі.

      Поки синочок спав, Орися зробила собі на сніданок канапку і зателефонувала Дем’яну.

- Дем’яне, ти сьогодні працюєш? Коли будеш вдома? – Спитала у нього вона, бо не знала, коли він пішов із дому і чи взагалі повертався сюди вночі.

- Так, я на роботі. Втомлений, невиспаний, та мушу працювати. – Трохи розсерджено відказав той. – Сьогодні тут залишусь, маю ж я якось відіспатись.

- Розумію, але я хотіла, щоб ти хоч трішки побув з малим, бо потрібно купити ліки і ще дещо. – Розчаровано, проте надіючись, що він передумає, сказала Орися.

- Сьогодні не зможу. Може, завтра…

- Але до завтра ще довго!

- Попроси когось із подружок! Мені не вийде, вибач, маю багато роботи! – Відрізав Дем’ян і від’єднався.

     Орися відкусила кусок канапки, а з очей покотились сльози. Вона знала, що не можна піддаватися відчаю, але стриматися вже не могла. Тільки поплакати не вдалось – із кімнати почувся крик Арсена. Орися миттю забула про жаль до себе і побігла в кімнату. Дитя знову сильно плакало. Лобик був значно гарячіший, як годину тому. Орися зрозуміла, що без лікарів не обійтись. Тільки на цей раз вирішила не викликати «швидку», а їхати в поліклініку на таксі. Вона швидко зібралась сама і стала одягати синочка. Потім вирішила дістати відкладені гроші, щоб оплатити таксі і купити все необхідне. Але… грошей було значно менше. Орися уважно перерахувала їх, поглянула на записку, що лежала у файлі з грошима – не вистачала більшої половини суми. Ні, вона їх точно не брала. Чужі до них не заходили. Отже, Дем’ян?.. Вона знову зателефонувала до нього.

- Орисю, я зайнятий! – Гримнув на неї він.

- Дем’яне, ти брав гроші у моїй тумбочці? – Швидко спитала Орися.

- Гроші у тумбочці? Так. Потрібно ж було все купити на Новий рік.

- Ти все потратив?

- Ну ти ж знаєш які зараз ціни.

- Знаю. І тепер мені не вистачить на ліки для малого, а він знову плаче… Потрібно було хоча б спитати...

- Орисю, тобі ніколи не вгодиш! – Гримнув на неї Дем’ян і кинув телефон.

   Та Орисі зараз було не до вияснення стосунків. Дитина плакала, на таксі грошей вже точно не вистачить, тому вона рушила з малям на тролейбусну зупинку.

    На вулиці малий трішки заспокоївся, то щойно Орися зайшла із ним а тролейбус, як плач продовжився. Якийсь літній чоловік уступив їм своє місце. Так Орисі стало зручніше, але Арсенчик плакати не перестав. Люди на них озирались, хто співчутливо, хто з засудження, а Орися лише думала, аби швидше дістатись до лікарів. Вона ритмічно поколисувала малого, гладила його по голівці, а він все не вгавав. Сльози вже підступали й до її очей.

     Нарешті об’явили потрібну зупинку. Орися майже бігла слизькою доріжкою, забувши про небезпеку впасти. Здавалося, для неї більше нічого не існувало, окрім дитини на руках.

      Реєстратура, непривітна жінка, безліч запитань, плач, що не стихає…І ось нарешті — лікар. Після огляду дитині дали ліки, і Арсен поступово заспокоївся. Орисі виписали рецепт і пояснили, як правильно давати препарати, щоб подібне більше не повторилося. Втомлена, проте вже спокійна Орися з малям на руках пішла до аптеки. На ліки, що виписав лікар вистачило, а от на термометр – ні. Залишилось дуже мало – лише на саме необхідне. «Аби ж швидше прийшли виплати на дитину!» - Подумала Орися, бо сподіватись, на допомогу Дем’яна було марно.

     Дорога додому знову пролягала тролейбусом. Арсен більше не плакав — лише тихо сопів, зморений.

     Нарешті вони повернулися. Роздягнувшись, Орися приклала сина до грудей. Він жадібно пив молоко — і це було найкращим знаком: йому стало легше.

      Орися нарешті видихнула. Вона лежала поруч із своїм дитям на ліжку і по її щоці котилась сльоза. Їй було шкода себе, та ще більше своє маля, яке ні в чому не було виним.

- Вибач мені, Арсенчику, що сьогодні так довго мучила тебе. Я не хотіла. Я виправлюсь. Обіцяю тобі! Обов’язково, зроблю все, щоб ти не страждав. І ніколи не возитиму тебе хворого на громадському транспорті. У нас буде своя машина. Обов’язково!

   Нагодований і заспокоєний хлопчик, солодко заснув. А його мамі стало легше від того, що у неї з’явилась мета.