7.

     На вечір парк наповнився ароматами квітучих дерев та кущів, а ще людським галасом. Аліна нарешті відірвалась від нелегких спогадів і повернулась до реальності. Їй треба було побути самій, все зважити, або просто забути про зустріч із Назаром. Який же він нікчемний! Ще й смів заявити, що у його проблемах винна Аліна, бо колись обрала не його, а дитину. Ні, вона не обирала, навпаки – хотіла бути з ними обома. Це він змусив її зробити складний вибір, а тепер ще й звинувачує. Та в цьому виборі Аліна не сумнівається, якби зараз повернувся той час, вона вибрала б це ж саме, що і тоді. Напевно, вона ще довго б так сиділа б і думала б, якби не:

- Пливіт, Аліно! Чому сумуєс? – Почула Аліна і відчула на своєму коліні дотик теплої маленької ручки. 

- Ой, привіт, а ти що тут сам робиш? – Здивовано спитала Аліна, поглянувши на Арсена – чотирирічного сина Орисі.

- Я не сам. Я – з мамою. Вона позаду. Плосто, я на самокаті і вона не може мене наздогнати.

- Ах, ну звісно! Мамі теж потрібен самокат.

- Вона не вміє ним келувати… - Сказав малюк і знову поїхав алейкою.

       Аліна озирнулась назад і побачила Орисю. Вона прямувала до них. Орися була у джинсах і легкій кофтинці, Аліна вже відвикла від такого стилю подруги. Колись Орися вдягалася саме так — просто й невимушено, та з часом її гардероб став стриманішим, діловим, майже таким, як у самої Аліни. І хоча Орися ніколи особливо не любила цього стилю, вона вперто дотримувалася його, переконана, що робота вимагає саме такого вигляду. Аліна злегка усміхнулась, пригадавши юну Орисю – просту, довірливу і трішки налякану дівчинку. Тепер вона зовсім інша – успішна, впевнена, красива, та, на жаль, із розбитим серцем. Правда, про останню деталь знають лише найближчі подруги, решта – навіть не здогадуються.

- Арсенку, повертається. Я втомилась йти тобою, хочу відпочити! – Голосно крикнула Орися до синочка. Хлопчик розвернув свій самокат і став повертатись. Тим часом Орися підійшла до лавки, де сиділа Аліна.

- Привіт, теж вирішила погуляти? – Першою заговорила Аліна.

- Так, дуже люблю цей парк. Правда, не можу насолодитись сповна цією атмосферою, бо цей малий бешкетник все кудись біжить. А де твоя красунечка? – Поцікавилась Орися, сідаючи поряд із Аліною.

- Теж хотіла взяти її з собою. Але… потім попросила Наталю її забрати до себе. – Відповіла Аліна. – Вона якраз забирала свою Софійку.

- Треба була казати, щоб вона з обома йшла сюди!

- Та, я, власне, хотіла побути сама…

- Побути сама? Я тобі заважаю? У тебе щось трапилось?

- Ні, не заважаєш. Я хотіла трошки позбирати думки докупи, здається, мені вдалось, то ж ти зовсім не заважаєш, а навпаки.

- Але ж щось таки трапилось, правда?

- Правда. Я зустріла Назара.

- Того самого?

- Так, того самого, батька моєї дитини.

- І що? Він… змінився?

- Так.

- Ах, Аліно, кажу, з власного гіркого досвіду – люди не міняються.

- Ні, Орисю міняються, лише у гірший бік. Ось так і Назар. Здається, він довів до банкрутства дядькову фірму, але звинувачує в тому кого-завгодно, навіть мене, але не себе.  Каже, що він не отримав від мене підтримки, коли вона була йому потрібна.

- А хіба він тебе підтримав хоч раз у складні моменти?

- Звісно, ні. Але в тому й вся суть Назара – у нього винні всі, окрім нього! – Зітхнула Аліна.

- Розумію. В Дем’яна схожа ситуація.

- Він хоч іноді тобі дзвонить.

- Так, коли від мене потрібна якась допомога.

- Орисю, як ти його терпиш?

- Сама не знаю… - Зітхнула Орися. В цей час її покликав Арсенко і Орися змушена була піднятись з лавки і рушила за ним.

- Бувай, Аліно. Мушу наздоганяти! – Кинула Орися Аліні.

- Бувай, завтра побачимось! – Відказала Аліна, а Орися вже бігла за синочком.  Аліна на мить замилувалась Орисею: красива постава, граційні хода, чудова фігура – і на що ті чоловіки дивляться? Така красива дівчина, а одинока. Ну, майже одинока.  

Орися тим часом разом із синочком вийшли з парку і прийшли на стоянку автомобілів.

- Мамо, он виглядає твоя золота машина! – Скрикнув Арсен і потягнув Орисю, що ще й несла його самокат, туди. Орися відкрила багажник і поклала туди одну з найулюбленіших іграшок сина. Потім посадила Арсенка у автокрісло і сіла за кермо. Водити авто в неї добре виходила і невдовзі вони із сином були вже вдома. Арсенчик побіг гратись у своїй кімнаті, а Орися зробивши собі чаю, поринула у спогади.