6.

     За півгодини Аліна вже лежала на своєму ліжку у своїй колишній кімнаті. Сама. Голоси батьків перестали долинати, в будинку стало дуже тихо, лише чувся хід старого годинника, що стояв у вітальні. Аліна була втомлена, але перебитий в автобусі сон ніяк не хотів повертатись. Аліна думала про свою донечку. Сьогодні перша ніч від її народження, коли вона засинає без мами. Аліна була впевнена, що Наталя добре потурбувалась про Вікусю, та все ж на серці було важко. Ще тривожніше стало, коли Аліна уявила, що було б, якби у Наталі не було ключів. Вона на мить уявила, як плаче її донечка, а втішити немає кому, і від в неї по шкірі пройшов мороз. Аліна довго перебирала в пам’яті момент, коли вона наважилась зайти в автобус і поїхати до батьків. Вона не могла це чітко пригадати. Мабуть, було якесь запаморочення чи, може, так проявляється післяродова депресія? Або це сталось через те, що її організм був дуже виснажений. Напевно, батьки мають рацію, пропонуючи їй пожити у них. Так Вікусі буде безпечніше, та й Аліна матиме змогу більше відпочивати. Поживе рік-другий у батьків, а потім повернеться до столиці. Тільки… чомусь Аліні не хотілось повертатись до батьків…

      Тато Аліни був хорошим водієм і вже о шостій ранку мчав на чималій швидкості до столиці. Мама з Аліною сиділа позаду і всю дорогу розпитувала в Аліни про її донечку: як її звуть , коли народилась, що любить і на кого схожа.

- Знаєш, мамо, я раніше над цим не задумувалась, але тепер пригадала. Моя Вікуся схожа на дівчинку із нашого старого сімейного альбому, що стоїть у пишній сукні під ялинкою.

- І тримає у руках ляльку? – Перепитала мама.

- Так.

- Аліночко, та це ж – я!

- Справді? Ну тоді – вона схожа на тебе, мамусю! – Усміхнувшись, сказала Аліна.

-Точніше, вже бабусю! – Виправив Аліну батько. – А на дідуся вона хоч трішки схожа?

- Дуже ви її побачите і самі вирішите на кого вона схожа!

    На щастя, в Київ вони встигли заїхати ще до звичний ранішніх заторів, тому й до будинку Аліни швидко дістались. Аліна відчинила своїм ключем. Їм назустріч вийшла лише Наталя.

- Як ви тут? – З порогу спитала Аліна.

- Ну трішки ніч була важка, дівчатка будили одна одну, проте зараз дружно сплять! – Повідомила Наталя.

- Я тільки на мить загляну, а ви ідіть на кухню – зараз будемо пити чай! – Запросила Аліна.

    Вона на пальчиках пройшлась до спальні і поглянула як мило спали діти: Вікуся у своєму ліжечку, а поруч Софійка – у своєму переносному, яке стояло майже поруч. Аліна усміхнулась – її материнське серце нарешті заспокоїлось і вона пішла на кухню до гостей.

- Вибачте, я не познайомила… - Почала Аліна.

- Та ми вже якось і самі… - Відказала мама.

А тоді Аліна помітила, що Наталя випирає сльози.

- Наталю, що сталось? – Здивовано спитала Аліна.

- Все добре, Аліно. Просто твої батьки… вони такі хороші, а мої… - Наталя знову заплакала. Аліна обійняла її.

-     Наталочко, все буде добре! – Заспокоїла її Аліна.

-     Я бачу, ви тут гарно подружились! – Відмітив тато.

-    Так, і в нас ще є Орися – наймолодша з нас. Правда, Наталю.

-    Скоро я лишусь лише з Орисею, твої батьки сказали, що деякий час поживеш к них!

-    Так, ми про це говори. Але, мамо, тато, вибачте, але я лишусь. У мене тут подруги, я не хочу лишати їх своєї підтримки. А ми з Вікусею, як потепліє, приїдемо до вас угості. І ви приїжджайте.

-   Ти добре про це подумала? – Спитала мама.

-    Так. – Відказала Аліна.

   Батьки ще трішки повмовляли Аліну поїхати до них, а потім погодились. Тато відразу повертався додому, бо ж – робота, а мама лишилась на кілька днів погостювати. А поки вона тішилась онучкою, Аліна мала змогу відпочити. Мама вже встигла познайомитись із третьою дівчиною – Орисею. А за день до свого від’їзду попросила всіх принести своїх дітей. А коли всі молоді жінки зібрались, то наказовим тоном змусила їх піти трішки розважитись та розвіятись. А потім всі три молоді мами щиро дякували їй за це. Бо їм дуже потрібен був такий маленький відпочинок.