5.

     Аліна вирішила їхати до батьків, бо ночувати на вокзалі, звісно, не хотілося.  «Але що я їм скажу? Чому приїхала о цій порі і відразу їду назад?! – Задумалась Аліна. –  Скажу, що у їздила у відрядження, а у місті проїздом. Аби лиш не помітили мій настрій!».

      Аліна довго чекала на маршрутне таксі, потім ще деякий час їхала містом, отож до батьківського дому вона дісталась майже о двадцять третій. Здалеку помітила у спальні батьків тьмяне світло – добре, що не сплять. Підійшла до хвіртки і натиснула на дзвінок. Трішки зачекала, почула, як відкрились двері будинку, хтось крокує. Ну, звісно, тато. Він повільно відчинив хвіртку.

- Сюрприз! – Аліна намагалась виглядати радісно, 

 -  Аліно? Що ти тут робиш о цій порі? – Вигляд у батька був сонний (мабуть, дрімав перед телевізором) та, побачивши Аліну, він вмить збадьорів.

-   Ти не радий мене бачити? – Аліна все старалась мати безтурботний вигляд.

-  Та радий, але хоч би попередила. Ми ж о цій порі могли і заснути. А сон у нас міцний… Та ходи вже, бо ж холодно на вулиці розмовляти.  А де твої речі?

   -  А я без речей. Тобто, валіза вже поїхала до Києва, в машині колег…

-    Ох, Аліно… - Лише зітхнув батько.

      Мама була здивована, що більше, ніж тато. І запитань більше ставила. При цьому встигала дістати щось із холодильника, поставити грітись суп і нарізати хліб.

-    Мамо, не потрібно. Одинадцята година, я не їм так пізно! – Аліна розуміла, що немає сенсу це казати, бо ж мама від свого не відступить.

- Байдуже яка година, я ж бачу, що ти забула про нормальну їжу, судячи по твоїх синцях під очима! Пригадай но, коли востаннє їла?

-   Ай мам, - відмахнулась Аліна. – А сама і справді зрозуміла, що вона не пам’ятає коли їла востаннє. Після цих хвороб, Аліна так і не налаштувала свій режим дня.

Мама поставила перед Аліною тарілку запашного супу, відмовитись Аліна не могла. Та й суп був по-домашньому смачний. Від решти пригощань, крім узвару, Аліна таки відмовилась.

-   Я завтра зранку їду, просто не поїхала з колегами, бо дуже захотіла побачити вас. – Аліна обережно це сказала, щоб батьки розуміли, що вона тут не залишиться на довго.

-   Аліночко, а пам’ятаєш, як ти в дитинстві принесла додому кошеня і ховала від нас, бо боялась, що ми сваритимемо тебе? – Спитала мама.

-  І навіть я це пам’ятаю. – Озвався тато. – І тихцем тягнула йому із холодильника сосиски!- Так, але в мене немає сил на спогади. Хочу спати. – Аліна і справді хотіла спати, спогади про дитинство у неї були чудові, але зараз чомусь не до них. Вона підвелась і вже хотіла йти, та мама легким жестом зупинила її

   Аліно, я тобі казала тоді, що бачу по твоїх очах, що ти щось приховуєш! І, знаєш, цей дар у мене лишився – я й зараз бачу, що ти щось приховуєш! І чомусь я не думаю, що це кошеня. Аліно, мовчати – не вихід!

Мамині слова потрапили прямо в ціль. Аліна не втрималась – гірко заплакала. Батьки не втручались, дали виплакатись вдосталь.

- Дитину. – Тихо мовила Аліна. – Я приховую дитину!

- Аліно, ти вагітна? – Спитала матір.

- Уже ні! – Була тверда відповідь Аліни. – Я вже народила.

-    Аліно! – Матір сплеснула руками, а батько аж піднявся з крісла. – Чому ти нам не сказала про це раніше?

-     Навіщо? Щоб ви змушували мене вбити її?

-    Аліно, що ти таке кажеш?! Ти геть розум втратила?! І де твоя дитина? – Мама не могла зрозуміти цієї ситуації.

-   Я… я наробила таких дурниць…

Зітхнувши, Аліна коротко розповіла свою історію, розпочинаючи романом із Назарем і закінчуючи цією поїздкою.

Матір Аліни плакала, слухаючи доньку, а батько час від часу стискав кулаки.

- Бідна моя дівчинка, ну чому ж ти нам не розповіла? Хіба б ми тебе не підтримали б? – Після розповіді Аліни, мовила матір.

-  Я не була впевнена, що ви мене зрозумієте…

-  Чому ж не зрозуміємо? Аліно, колись і я припустилась такої ж помилки…

-  Так, тільки помилки потрібно виправляти. – Втрутився тато. – Я, хоч і був тоді ще трохи молодим та все ж одружився з мамою і взяв відповідальність за тебе. А твій цей Назар, схоже, що й не знає, що таке відповідальність.

-  Але ж, я навіть подумати не могла… Що і у вас таке було… – Алінай справді не знала цієї історії.  

-    Та ми справились і виростили чудову доньку і онучку виростимо! – Заявила мама.

-   Так, завтра ж поїдемо до Києва і заберемо твою дитину сюди! Будете жити у нас! – Заявив тато.

-    Але ж у Києві у мене квартирі і…

- Нічого, здасиш в оренду та й матимеш додаткову копійку! Отож, іди відпочивай і ми з мамою підемо, бо завтра зранку їдемо до столиці! – Наказав батько.