2.

      Аліна дійшла до парківки і сіла у свою автівку. Потрібно поспішати – Вікуся, напевно, зачекалась. Але вона не могла. Сльози градом покотились з очей – тепер вона знову стала слабкою жінкою, якій властиві сльози. Хоча сльози для неї – розкіш. Бо якби вона колись ось так розкисла б, то хтозна де б вони із донькою були зараз. А так, все добре. Аліна дістала серветки і витерла обличчя. Ніби краще, та все одно вона не хоче, щоб Віка бачила маму такою. Їй потрібно трішки побути самій. Аліна дістала телефон і подзвонила до Наталі:

- Привіт, Наталю. Ти ще не повертаєшся додому?

- Привіт. Планую, з хвилини на хвилину.

 - Будь ласка, як будеш забирати Софійку, то забери й до себе мою Вікусю, а я приїду по неї через кілька годин. Тобі не буде важко?

- Звісно, що ні. А як зрадіє моя Софієчка, що зможе з подружкою погратись. Якщо потрібно, то зможе й у нас заночувати.

- Думаю, що я встигну її забрати! Дякую!

- Немає за що. Ми ж подруги! – Безтурботно сказала Наталя, але потім додала: - Аліно, в тебе все добре?

- Так, все добре. Просто маю ще декілька справ. – Аліна, як могла старалась говорити спокійно. Знала, що Наталя по голосу вміла розпізнавати, що у неї неприємності. Та більше питань подруга не ставила, вона розпрощались і домовились зустрітись увечері.

      Після розмови з Наталею, Аліна поїхала. Так, як і планувала, до парку . Тільки тепер без доньки та смаколиків, ну і думок про хороше. А неприємні думки роїлись у її голові. Аліна залишила авто на парківці, а сама пішла і парк. Той, який вже давно став для неї рідним. Парк, де вона зустріла справжніх подруг, парк, який раптом змінив її життя. Аліна легко відшукала лавку, де колись зустріла Орисю з Наталею. Вона сіла на це місце. На хвилинку уявила, що було б, якби вона тоді не заговорила з ними, не запросила б до себе. І по її тілу аж пройшов струм. Скільки разів вони її виручали, а ще рятували життя її доньки. Аліна вирішила, що саме зараз варто перемотати назад події чотирирічної давності, ще раз це пережити і більше ніколи не повертатись.