1.

    Настрій в Аліни був пречудовий. Вона рівною, як завжди впевненою ходою, вийшла з кафе й попрямувала терасою поміж столиками, розставленими просто неба. Рівномірне цокання її підборів об бруківку зливалось із її хорошим настроєм.  Як добре, що їй трапилася така привітна адміністраторка. Дівчина хоч і молода, та досить професійно все обговорила з Аліною, уважно вислухавши її побажання. Аякже інакше — клієнт завжди правий!

     Уже за кілька днів Аліна планувала святкувати тут своє тридцятиріччя й хотіла, щоб усе було якнайкраще. Гостей буде небагато, проте кожен із них особливий, тож і ставлення має бути відповідним. Аліна перебрала з десяток закладів, перш ніж зупинилася саме на цьому — тут її влаштовувало все: і меню, і зал, і атмосфера. Найбільше ж — наявність ігрової кімнати. Бо якщо троє маленьких непосид почнуть нудьгувати, свято доведеться скоротити.

      Ігрова кімната розташовувалася якраз поруч зі столом, де сидітимуть гості, тож дорослі матимуть змогу тримати малюків у полі зору. У меню, звісно, передбачили й страви для дітей. А ще — навчена гірким досвідом попередніх святкувань — Аліна, окрім основного торта, замовила ще три маленькі, щоб кожен із малюків міг задмухати свою свічку й не було зайвих сліз.

    Отож, Аліна полегшено зітхнула: до свята все було готове. Спершу вона й не хотіла нічого святкувати — тридцять (!), здавалося, це так багато! Та друзі й рідні наполягли, навіть пригрозили, що організують усе самі. А цього Аліні зовсім не хотілося — тому вона зробила все самотужки й тепер впевнена, що все відбудеться саме так, як вона задумала.

     Отже, сьогодні, цього теплого серпневого вечора, можна трохи розслабитися. Вона завершить кілька справ на роботі, забере доньку, купить якихось смаколиків — і вони підуть гуляти до парку. Просто подихати ще теплим повітрям, ні про що не думати або думати лише про приємне.

     Та раптом її погляд зачепився за щось неприємне. Аліна швидко відвела очі, але за кілька секунд знову глянула в той бік. Ні, не щось — хтось. І вони зустрілися поглядами.

      Він теж її помітив і впізнав. І якось незручно стало не привітатися.

- Привіт, Назаре,  – першою озвалася вона.

- Привіт, Аліно. А ти стала ще красивішою… – З якоюсь тінню смутку в голосі відповів Назар.

    І серце в Аліни затремтіло. Вона відчула, як нервує, і розсердилася за це  на себе. За цей час у неї було кілька залицяльників, але чомусь саме зараз, зустрівши Назара, серце зрадливо закалатало.

- Як у тебе справи?

- Чудово! — впевнено відповіла вона, бо саме так усе сьогодні й було.

- О, бачу… А от у мене  – не дуже,  – відказав Назар.

     Лише тепер Аліна уважніше придивилася до нього. Він виглядав недоглянутим: неголений, у розстебнутій сорочці, з розкуйовдженим волоссям. Але найбільше її вразив погляд — у ньому вже не було тієї зухвалої впевненості, натомість — порожнеча. Аліна мимоволі здригнулася. Та, зібравшись із силами, запитала:

- Чому?

- Присядь на хвилинку, розповім, – Назар кивнув на стілець навпроти.

Аліна знала, що часу в неї обмаль, що на неї чекає донька. Та чомусь усе ж сіла.

- Ну, розповідай…

- Може, щось тобі замовити? – Спитав.

- О ні, дякую, у мене мало часу. – Зізналась Аліна. – То розказуй вже…

- А що розказувати? Хіба по мені не видно? Я програв, Аліно.

- В сенсі «програв»?

 - Я не справився із поставленими завданнями. Я втратив дядькову фірму. Він все життя намагався тримати свій бізнес і йому це вдавалось. А коли нарешті, вирішив трішки відпочити і відійти від справ, то доручив мені цим займатись. Я старався, але десь зробив помилку, неправильно щось порахував, не прислухався до дядькових порад і тепер фірма – банкрут. Дядько з дня на день приїде. А я боюся цієї зустрічі, наче вогню. Він вб’є мене. І знаєш, Аліно, твоя вина тут також є.

-  Моя вина?

- Так. Ти мене покинула у найвідповідальніший момент – коли мені була потрібна, як мудрий фінансист, як жінка, яка дасть слушну пораду, підтримає, коли буде потрібно,  а ти розрахувалась і порвала наші стосунки.

-  Ти геть з глузду з’їхав – таке казати?! Це ти мене кинув і змусив розрахуватись!

-  Але ж ти поглянь на себе – ділова, самовпевнена, виглядаєш розкішно, дорогий одяг, аксесуаси… І ти хочеш сказати, що тобі була потрібна моя допомога?

 -  Ах, Назаре. А ти не змінився – такий же егоїст! Зараз ти бачиш мій зовнішній вигляд і заздриш, але ти навіть не уявляєш скільки зусиль вартувало мені, зараз так виглядати. Я лишилась сама без роботи, без будь-чиєї допомоги з малям на руках. Мене навіть не було кому забрати з пологового, то ж я їхала на таксі із новонародженим дитям у холодну пору року. А ти жодного разу не подзвонив і не поцікавився як у мене справи!

-  Та не потрібне було тобі це дитя…

-  Як ти смієш так говорити! Моя донька – найцінніше, що у мене є! – Голос Аліно звучав голосно і трішки тремтів. Вона встала зі свого місця так воєвничо, що Назар аж відсахнувся. Проте Аліна вже спокійним тоном додала: - Послухай, Назаре, ще одне слово про мою доньку і я розірву тебе на дрібні шматки!

-  Вибач, не хотів тебе образити… Чесно, якось вирвалось… Сядь, будь ласка…

-  Не хочу, та й часу у мене немає! Казала ж!

-  Аліно… - Назар взяв її за руку. Дотик його теплої руки навернув спогади, які колись була для Аліни особливі. – Вибач, мені, будь ласка. Можна, хоча б твій номер телефону?