Містичний танок

Тим, чия темрява одного разу перестала бути ворогом. 

У Новому Роздолі живе письменниця на ім’я Юлія. Вона не багата і не відома — просто жінка, яка звикла до самотності й тиші. 

Батьки давно померли, і з того часу її життя ніби втратило міцну опору. Вона пише книжки, але давно не може дозволити собі купувати нові. Світ у її текстах давно ширший за той, у якому вона прокидається щоранку. 

Одного дня приходить лист. Без зворотної адреси. Тільки ім’я — Юля. 

Папір здається звичайним, але на дотик він дивно теплий, ніби його щойно тримали чиїсь руки — перед тим, як він опинився в її скриньці. 

Всередині — кілька рядків: 

**«Запрошуємо Вас на Вальпургієву ніч. Лиса гора, Львів. 

Початок — тоді, коли Ви вирішите зробити перший крок у бік цієї ночі. 

Ми не наполягаємо. І не переконуємо. 

Вибір завжди залишається за Вами. 

Але важливо знати: деякі ночі не приймають відмов. Вони просто залишають тих, хто не прийшов, поза тим, що мало статися.»** 

Юля довго тримає лист у руках. У ній немає впевненості, що це правда. Але є відчуття, що це звернено саме до неї.

 І вперше за довгий час вона не відкидає це одразу. 

Вона погоджується. Не словами — рішенням, яке ще не має форми. 

Жінка збирається не одразу. День проходить звично: чай, тиша, знайомі звуки за вікном. Але все це ніби існує поруч із нею, а не всередині її життя. 

Коли темніє, вона просто встає. Без пояснень і без планів. Лише пальці трохи довше затримуються на дверній ручці, ніби перевіряють, чи вона справді веде назовні. 

На вулиці повітря інше. Холодніше. Чіткіше. Вона їде до Львова. 

Дорога довга і рівна. За вікном змінюються поля й села, і з кожним кілометром їй здається, що вона віддаляється не лише від Нового Роздолу, а й від старої версії себе. 

Лист вона тримає в сумці. Як доказ того, що це не вигадка. 

Лиса гора з’являється не одразу. Спочатку — просто Львів: вогні, рух, люди, які не знають, що ця ніч для когось уже має іншу вагу. 

Юля йде повільно. Ніби боїться пропустити момент, коли реальність змінить тон. Повітря стає холоднішим. Не різко — майже непомітно, але достатньо, щоб це вже неможливо було ігнорувати. 

І коли вона заходить глибше між деревами, місто залишається позаду. Попереду — тиша. Не порожня. Жива. Наче хтось уже знає, що вона прийшла. 

Юля зупиняється. І вперше за весь шлях не думає, що робити далі. Вона просто є тут. 

Повітря на Лисій горі ніби щільніше, ніж у місті. Звуки не зникають — вони віддаляються, ніби світ вирішив не втручатися. 

Юля не одразу розуміє, що саме відбувається. Ніхто нічого не пояснює. Ніхто не зустрічає словами. Але вона відчуває: це місце вже не підкоряється звичайній логіці. 

Поруч уже є нечиста сила. Вона не лякає — вона просто присутня, ніби ця ніч належить їй так само, як і всім іншим. 

Юля дивиться в темряву і не шукає в ній пояснень. Їх тут немає. 

Ніби щось усередині неї, що весь час трималося насторожі, просто… відпускає хватку. Не боляче. Навпаки — тихо. 

Вона стоїть ще мить. Робить крок уперед. І темрява не відштовхує її — ніби визнає. 

І тоді почався Шабаш!