Розділ 6

Я підскакую на ліжку. Широко розплющеними очима дивлюся навкруги. Тяжко дихаю. Торкаюся рукою до лоба — він мокрий і холодний. Мене турбує одне питання: Павло справді цього не пам'ятає чи свідомо покриває батька?

Стаю босоніж на холодну підлогу, підходжу до вікна. Тепер всі ці дерева і природа навколо ввижаються мені зловіщими. Скільки ще таких темних таємниць вони ховають? І ось чому Лідія снилася мені й просила врятувати сина. Бо він не живе. Почуття провини його з'їдає. І я мушу допомогти йому, але як? 

До ранку не знаходжу собі місця. Думаю, що робити далі. Нарешті мені приходить в голову одне рішення — божевільне, але можливо це єдиний вихід. Беру у руки слухавку, набираю номер подруги акторки.

— Міла привіт. Мені потрібно, щоб ти зіграла роль провидиці. Ага. Сьогодні.

Я домовляюся, що вона приїде через дві години. Пояснюю всю ситуацію. Сама біжу сходами до низу.

— Мам, чуєш мам! У мене сьогодні день народження!

— Ну і що ти вигадуєш. В тебе день народження ще в травні був, — мама невдоволено хитає головою.

— А ти удай, що воно сьогодні. Ну, будь ласка, — я складаю руки попереду у молитовному жесті.

— Що ти вигадуєш, навіщо? 

— Бо я запрошу Павла і хочу, щоб він думав, що у мене свято.

— Не подобається мені все це, — зітхнула мама, але не відмовила. — То що мені приготувати нашій іменинниці?

Після надання всіх інструкцій мамі й на всілякий випадок татові, я приймаю душ, перевдягаюся й біжу на вулицю. Сідаю у машину. Іду до Павла. Коли паркуюся й вилажу з машини, дивлюся на будинок. Тепер він здається мені зловіщим, неприємним, незатишним. Я б воліла забрати Павла звідси. Стукаю у вхідні двері. За хвилину на порозі з'являється Павло.

— Ася? — Він здивовано дивиться на мене.

— А у мене сьогодні день народження, — оголошую я. — Я б дуже хотіла, щоб ти прийшов. Тож запрошую тебе. Приходь через дві години. Мама якраз наготує смачненького.

— Що ж ти мене не попередила? А подарунок? — Бентежиться він.

— Ой, що ти, — я махаю рукою. — Не треба ніякого подарунка. Ти головне сам прийди.

Після цього швидко прощаюся і йду до машини. Вже всередині зиркаю на другий поверх й мені знову здається, що там рухаються фіранки.

Коли виїжджаю з двору, зітхаю з полегшенням. Сподіваюся, що Павло прийде й все станеться так, як я собі напланувала.

Через дві години до мене приїздить Міла. Одягнена як циганка. В широкому балахоні та зеленій спідниці до землі. Яскраво нафарбована. У вухах в неї масивні сережки, на руках й ногах браслети, на талії пояс з монетами. Вона вилазить з машини й починає дзвеніти. 

— Ти наче різдвяна ялинка, — сміюся, — не занадто?

— Не вказуй акторці як виконувати свою роль, — бурмоче вона, — це все треба для правдивості.

Мама з татом мовчки переглядаються, але зауважень не роблять. Нарешті ще через хвилин двадцять приїздить той, заради кого все це і влаштовано. Він простягає мені коробку:

— Це тобі, подарунок. 

— Ой не треба було, — мені стає незручно, бо ж ніякого свята немає. 

Відкриваю коробку й завмираю.

— Це перли моєї мами, — каже він мені. Одна з небагатьох красивих речей, які залишилися від неї.

— Що ти, я не можу це взяти.

— Я наполягаю, — Павло бере мене за руку. — Я хочу, щоб вони були в тебе й приносили радість.

Ми проходимо всередину будинку. У вітальні вже накритий стіл. Там сидять мама, тато і Міла, яка вже приготувалася до своєї ролі.

— Ну маму й тата ти знаєш, а це моя близька подруга й за сумісництвом ворожка й екстрасенс Міла. А це Павло. 

Вони обмінюються ввічливими “Дуже приємно” й ми сідаємо за стіл.

Після того як всі поїли, тато з мамою щезають на кухні. Я відчуваю, що їм неприємно брехати. Залишаємося лише ми втрьох. 

— А ви чим займаєтеся, — питає Міла після моїх підморгувань і інших знаків, що треба починати.

— Я тестувальник програмного забезпечення, — ввічливо й занадто офіційно відповідає Павло. Видно, що з людьми він майже не спілкується і йому ніяково в компанії малознайомих людей. — А ви справді екстрасенс? — Питає у відповідь.

— О-о-о, ще і яка, — каже Міла й раптом хапає його за руку, закочує під лоба очі. — Я бачу-бачу, бурмоче собі під носа. — Я бачу сходи, двері на кухню, чоловік і жінка сваряться. — Павло перелякано зиркає на мене, а Міла тим часом продовжує. — Чоловік хапає ножиці, жінка падає, кривава пляма розповзається, маленький хлопчик дивиться.

— Що це в біса таке?! — скрикує Павло й вскакує на ноги. — Що це за цирк? — Гнівно зиркає на мене.

— Ну пробач, — я також встаю. — Ти щось згадав?

— Що? Що я мав згадати? Що тут взагалі відбувається?

Він вибігає з будинку, швидко сідає в машину і іде, ніяк не реагуючи на моє прохання зупинитися.

— Ех, мабуть, я погана акторка, — зітхає Міла.

— Справа не в тобі, — заспокоюю її. — Все що могли, ми зробили.

Пройшов місяць.

— То ви кажете кошмари припинилися? — Запитує мене Іван Дмитрович. — Просто пройшли самі собою?

Я киваю.

— А що стало тому причиною? Ми стільки часу з вами боролися, а тут саме пройшло?

Знизую плечима. Насправді я знаю причину. Просто я все згадала й зробила все, що від мене залежало, щоб допомогти Павлу. Видно моя психіка заспокоїлася, бо я її розвантажила. Шкода лише, що від Павла нічого не чути. З тої самої розмови з “екстрасенсом” Мілою він більше у нас не з'являвся. І навіть не відчинив мені двері, коли я до нього їздила.

— Ну що ж раз так, — продовжує мій психотерапевт, — не бачу більше сенсу у наших наступних зустрічах. І сподіваюся, що у вас не буде більше приводу взагалі шукати зустрічей зі мною.

Він усміхається своєму жарту. А я встаю з крісла, прощаюся і виходжу. 

Коли під'їжджаю до свого будинку, раптом ціпенію. На лавочці біля мого під'їзду сидить Павло. Побачивши мене він встає й підходить до мене. В руках тримає дорожню сумку. Я мовчки дивлюся на нього.