Розділ 5

Вранці, після душу одягаюсь й спускаюсь до сніданку. На мій подив крім мами з татом за столом сидить Павло й наминає мамині млинці.

— Доброго ранку, — каже мені з наповненим ротом. — А я вирішив запросити тебе сьогодні на прогулянку до озера. Чисте повітря, природа, вода. В тебе ж в Києві там і босоніж ніде походити. Ніякого контакту з природою. А потім виникають усілякі хвороби й депресії.

— Я залюбки, — всідаюся навпроти. Намазую булку маслом. Мама наливає мені чаю.

— Як спала? — Питає стурбовано й не відводить погляду від моїх очей, під якими вочевидь вже пролягли глибокі синці.

— Не виспалась. 

Мама хитає головою.

Після сніданку ми з Павлом встаємо з-за столу. Він розхвалює мамині страви.

— Це дуже смачно. У вас золоті ручки. 

Мама шаріється й червоніє, а я поспішаю на двір. Вслід за мною за хвилину виходить й Павло.

— Пішки пройдемося?

— Я на машині, — він вказує рукою на авто. — Та і взяв дещо з собою, то краще проїхатися.

Погоджуюся. Ми сідаємо в авто, а я розмірковую над дивністю ситуації. Фактично я не знаю цього чоловіка. Бачила ще маленьким хлопчиком двадцять років тому. Можна сказати, що знаходжуся в машині з незнайомцем. Парадокс у тому, що відчуття таке, що це мій близький друг. Ніби ми лише кілька місяців тому востаннє спілкувалися, а потім робота, справи, закрутилося все так. І от знову зустрілися.

За кілька хвилин ми виїхали на зелену поляну біля озера, закриту від дороги з трьох боків деревами й кущами.

— Це твоє секретне місце? — кажу як виходжу з машини.

— Це моє улюблене місце. — Він посміхається кутиком рота. — Сюди я частенько приходжу подумати, помріяти й іноді просто помовчати. 

Він дістає плед й кошик з продуктами. Ми разом розстеляємо його на траві. Я зручно вмощуюся й тягнуся до кошика. Павло робить те саме й на мить торкається до моєї руки. Наші погляди зустрічаються. Стає ніяково. Він прокашлюється й забирає руку.

Витягаю пляшку вина, сир, домашній хліб.

— Я сам його спік, — Павло вказує пальцем. — Так що ти зобов'язана спробувати.

Викладає порізаний сир, виноград, сливи й шоколад.

— Що ти робив всі ці роки? — не стримуюся. — Навчання, робота, дівчата? 

— З того дня… ну з дня… смерті мами, я замкнувся в собі. Тато записав мене до психолога і всі шкільні роки я раз на тиждень сидів в кабінеті холодної й жорсткої психологині, яка не втомлювалася видавати мені різні тести й ставити нові й нові діагнози. 

Темні очі Павла були націлені у далечінь. 

— Я намагався заводити друзів і кожного разу сам же переставав з ними спілкуватися. Мені здавалося, що вони от-от від когось дізнаються, що я зробив й втечуть від мене, заблокують або висміють. І цей страх робив моє спілкування з іншими дітьми просто нестерпним. З цієї ж причини я не пішов до універу, — Павло зиркнув на мене. — Пройшов курси тестувальника, влаштувався на роботу онлайн. Рік тому відкрив свій магазин з продуктами у Забір'ї. Поставив там продавця замість себе. Отак і живу.

Він сумно усміхається. Дивиться на мене поглядом зацькованого звіра.

— Але ж так не можна, — кажу тихо. — Ти не винен в тому, що сталося. Це була випадковість.

— Якби я не штовхнув її, вона була б жива, — промовляє він з відчаєм у голосі. — Я просто виродок, який не достойний жити. І знаєш, що найдивніше, — каже вже спокійно, — я нічого з того не пам'ятаю. Ось ми з тобою граємося надворі. Я забігаю в будинок. Підбігаю до сходів. А далі темрява. Наступне, що пам'ятаю це працівники швидкої, які виносять її з будинку і поліцейський, який розмовляє з татом.

Я задумуюся. Дивно, але я також нічого не пам'ятаю з того, що було в будинку. Дивлюся на Павла здивовано.

Кілька годин ми сидимо на ковдрі, п'ємо вино (точніше майже все випила я) й спілкуємося. Сподіваюся, що це допоможе мені сьогодні заснути без сновидінь, глибоким п'яним сном. В якусь мить помічаю, що непомітно для себе підсунулася до нього й спираюся на його плече.

— Я відвезу тебе, — каже з посмішкою. 

Слухняно встаю. Йду до авто. Він забирає плед та кошик. Сідаємо всередину. Через кілька хвилин, коли машина зупиняється біля мого дому, він раптом питає:

— А чому ти згадала про мене саме зараз? Ти казала щось про сни й мамину смерть, але чому саме зараз, через двадцять років. Хіба вона тобі раніше не снилася?

Знизую плечима.

— Снилася, але не так часто.

Виходжу з авто й згадую. 

— Вона весь час просить врятувати тебе, ну мама твоя, — відповідаю на його мовчазне запитання.

Потім йду до будинку. Швидко підіймаюся у свою кімнату й пірнаю у ліжко. Закриваю очі й засинаю.

Всю ніч мене мучать кошмари. Жінка з кривавою плямою на грудях благає врятувати Павла, а пляма стає все більшою, розповзається аж до шиї.В жінки виступають сльози на очах.

— Дивись, — вона показує рукою вперед. Я повертаюся й все зникає. Опиняюся у дворі. Біжу за світловолосим хлопчиком. Сміюся. Потім він біжить за мною. Раптом хлопчик розвертається й забігає до будинку. Зникає за дверима.

— Павлусь, — промовляю тихо. Потім голосніше. Підходжу ближче й штовхаю вже й так прочинені двері. Всередині темно. Я чую голоси десь біля сходів. Чоловік з жінкою сваряться. Підходжу ближче. В кінці коридору стоїть жінка, тільки поки що плями немає. Її очі перелякані.

— Будь ласка, заспокойся, — благає вона.

Потім чоловік штовхає її рукою. Вона скрикує. На грудях в неї з'являється червона пляма. Жінка падає. Тільки зараз помічаю маленького Павла. Він стоїть біля дверей на кухню й ошелешено дивиться на все це.

— Ти що тут робиш, малий поганець, — лунає роздратований і водночас переляканий голос чоловіка. Він повертається і я впізнаю в ньому батька Павла. Швидко ховаюся за сходи, щоб він мене не помітив.

— Бачиш, що ти наробив? Штовхнув маму й через тебе вона поранилася.

— Але ж тату… — тихо промовив Павло.