Розділ 4

— Ти не пам'ятаєш, що тоді сталося? — Питає збентежено.

— Ні, можеш, будь ласка, розповісти?

Щоки Павла вкриваються легким рум'янцем. 

— Не хочу про це говорити, — каже різко.

На кухні стає тихо. Я не можу від нього вимагати, щоб він розповів про смерть матері. Але мені дуже потрібна ця інформація.

— Я не сплю ночами, — дивлюся на нього з благанням, — або мені сняться кошмари. Весь час бачу її з кривавою плямою на грудях. — На обличчі Павла з'являється гримаса болю. — Пробач, мені, мабуть, краще піти.

Встаю з-за столу.

— Ще раз вибач, що нагадала про твою втрату.

Виходжу з будинку. Видихаю. Прямую до машини. Востаннє озираюся. Мені знову здається, що на другому поверсі поворухнулися фіранки. Сідаю в машину й виїжджаю з двору. Мабуть, не судилось мені розв'язати цю проблему. Доведеться телефонувати психотерапевту, щоб виписав ліки. 

На дачі на мене чекали збентежені й чомусь перелякані батьки.

— Ну як все пройшло? — запитує мене мама, коли заходжу до будинку. Вона бере мене за руку й веде на кухню. Наливає нам чаю.

— Я просто провідала старого друга, — знизую плечима. — Добре, що він взагалі мене згадав.

Краєм ока помічаю, що тато зайшов на кухню й також слухає.

— Ми маємо тобі дещо розповісти, — каже мама. Вони з татом перезираються. — Це стосується мами Павла.

Я насторожуюся. Все моє тіло напружується й перетворюється на один суцільний нерв.

— Тоді був звичайний літній день, — починає свою розповідь мама. — Ми з Ковальчуками частенько зустрічалися на вихідних, їздили в гості — то вони до нас, то ми до них. Тож, нічого не передвіщувало біди. Лідія і Матвій (батьки Павла) пішли до будинку, щоб винести лимонад й цукерки на десерт. Ми ж з твоїм батьком залишилися надворі, приглядати за вами.

Мама на мить замовкла. Глянула на батька, ніби питаючи дозвіл розповідати далі. Потім продовжила.

— Ти з Павлом бігала по двору. Ви галасували, сміялися, наздоганяли одне одного…

Поки мама розповідає в мене в голові проносяться спогади: ось я біжу по зеленій траві, стрибаю, “Павлусь”, — гукаю до хлопчика, який біжить поперед мене.

— І тут, — мама далі розповідає, — Павло забіг до будинку. Потім за ним побігла ти. А за хвилину таке почалося, — вона махнула рукою. — Викликали швидку. Вона забрала Лідію та бідолашна не дожила навіть до лікарні. Матвій ходив майже рік сам не свій. Досі до речі не одружися. Кажуть, що не може забути свою покійну дружину, тому на інших не дивиться.

— Ну так, а що там сталося? Чому вона померла? 

— Павло ненавмисно збив матір з ніг й вона впала на садові ножиці, — каже мама здивовано. — Я думала ти знаєш цю історію. Бідна дитина. Все життя жити й знати, що вбив власну матір.

Я не можу повірити в те, що чую. Серце стискається від жалості до нього. Як це, мабуть, важко.

Розвертаюся, щоб йти до своєї кімнати.

— Може тобі не варто з ним бачитися, — каже мама, коли я вже на пів дорозі до сходів. — Раптом в нього психіка поїхала від страждань чи почуття провини за всі ці роки?

Підіймаюся до себе. Сідаю на ліжко. Дивлюся в одну точку. Такого повороту я не чекала. Чого завгодно, але не цього. Як же він жив всі ці роки? І я ще приїхала зі своїми дурними питаннями. 

Дістаю з ящичка фото. Такі усміхнені, щасливі діти. Зараз його очі наповнені смутком і болем. 

Раптом чую, як під'їжджає машина. Підходжу до вікна. Там Павло виходить з авто. Чому він приїхав? Збігаю сходами вниз. Він вже стоїть біля дверей. Поруч стурбована мама, яка йому відчинила.

Вона кивнула й пішла на кухню.

— Можна з тобою поговорити?

— Авжеж. Ходімо прогуляємося у двір.

— Що ти хотів мені сказати? — питаю, коли ми вийшли на вулицю.

Він якийсь час мовчить.

— Я тоді можливо був грубим. Ти пробач мені. Це непроста тема в нашій сім'ї. Хочу відповісти на твоє питання.

Прикушую губу. Уважно слухаю.

— Це я вбив маму. Я тоді був дитиною. Біг кудись, мабуть, на кухню за солодощами й штовхнув її. Вона впала на садові ножиці.

Мовчу й роблю глибокий видих.

— Я нічого не пам'ятаю, — тим часом продовжує Павло. — Малий був і може ще шок від тої ситуації. Це тато розказав мені, що я вчинив.

— Твій тато? — Дивуюся. 

— Так, він знайшов тоді нас з мамою. Викликав поліцію й швидку.

— Як він сам це пережив?

— Дуже важко. — Павло спохмурнів. — Практично став відлюдником. З дому майже не виходить. З людьми не спілкується.

— Як і ти, — дивлюся на нього з жалістю. — Ти запер себе всередині того будинку й ні з ким не спілкуєшся.

— Бо я вбивця, Ася, — каже він з болем у голосі. — Я вбив людину розумієш? Та ще й не просто, а власну матір. Як з таким жити?

Коли він їде, я повертаюся до будинку. Роблю собі чаю, беру кілька цукерок й прямую до своєї кімнати.

— А вечеряти? — Лунає голос мами.

— Ні, не буду, — відмахуюся.

— Ну все, — кажу сама до себе. — Загадку розгадано. Тож або сни мають припинитися, або в мене й правда не все в порядку з головою. Я допиваю свій чай з цукерками. Ще з пів години гортаю стрічку в інстаграмі й поступово засинаю.

Жінка з червоною плямою на грудях хапає й трясе мене за плечі:

— Ти що не розумієш? Врятуй мого сина!

— Але ж, — намагаюся заперечити. — Він вас вбив. Я все розгадала. 

— Врятуй мого сина, — вперто повторила жінка. — Бідна моя дитина. Допоможи йому. Матвій… — промовила вона лише губами.

— Що? 

— Матвій… — знову прошепотіла жінка.

— Ви хочете сказати, що ваш чоловік причетний до вашої смерті?

— Мені треба йти, — заметушилася жінка. Червона пляма розповзлася до шиї й рукавів. Здавалося, що це вже не пляма, а колір сорочки такий. — Врятуй мого сина, — вона знову сказала й щезла.

— Куди ж ви, Лідіє! — Вигукую й прокидаюся. 

Навколо темно. Дивлюся на годинник — третя ранку. От бляха. Знову не висплюся.