Розділ 3

Тяжко дихаючи, спускаюся донизу. Мама з татом сидять у вітальні й дивляться телевізор. Підходжу ближче. Тремтячою рукою простягаю фото.

— Мам, хто це? Він на одному знімку зі мною, значить ти повинна знати. — Дивлюсь на неї не відводячи погляду. — Там підписано Павло.

Мама зблідла. Тато заметушився.

— Я, е-е, — мамині очі забігали. Вона відвела погляд. — Я не пам'ятаю. Може хтось зі знайомих приходив з дитиною.

— Мам, — свердлю її поглядом. — Мамо! 

Вона зітхає. Дивиться на мене:

— Добре, згадала. Так були в нас знайомі в сусідньому селі. В молодості ми спілкувалися. Їздили до них в гості. А ти з їхнім хлопчиком дружила.

Мені стає гаряче.

— І де вони зараз? 

— Та звідки ж я знаю, — дратується мама. — Мабуть, там же живуть.

— Де там?! — Підвищую голос.

— В Забір'ї, мабуть, — мама знизує плечима, — їхній будинок неподалік від озера.

Я забираю фото назад. А мама з татом повертаються до перегляду новин. Ще якийсь час дивлюся на них. В мене ясне відчуття, що вони знають більше й щось приховують від мене. Потім йду до своєї кімнати. Лягаю спати.

Всю ніч мені сниться світловолосий хлопчик, який губиться в коридорах темного будинку. І жінка в білій сорочці й довгій спідниці, яка пошепки благає врятувати Павла.

Вранці я прокидаюся з чітким бажанням все з'ясувати. Після душа, одягаюся й спускаюся донизу.

— Доця, — каже мама. Її посмішка штучно натягнута, а погляд тривожний. — Зараз чайник закипить і будемо снідати.

Я киваю. Ми накриваємо на стіл на терасі. Виносимо тарілки з їжею. Я намазую булку маслом, тягнуся до полуничного варення й раптом помічаю, що мама з татом не зводять з мене погляду.

— Я вирішила їхати до Забір’я, — кажу коли наливаю собі чай у чашку. 

— Навіщо? — Голос мами затремтів.

— Хочу побачити Павла. Я все вирішила, тож не намагайтеся мене відмовити, — додаю категорично.

— Дочко, — вперше промовляє тато. — Нам би не хотілося, щоб ти туди їхала. 

— Чому? — Втуплююся поглядом в батька.

— Я не знаю, — каже він. — Люди змінюються. Ми їх вже років двадцять не бачили. Відтоді як… 

Він замовк й почав кашляти, ніби захлинувся їжею. Я відмітила про себе дивну поведінку батьків. Взяла у мами адресу цих знайомих. 

— А як їхнє прізвище? — Запитую на випадок, якщо буду розпитувати про них у селі.

— Ковальчуки, — каже мама нехотя.

Цілую її у щоку, сідаю в машину і їду. Через пів години вже повертаю від озера вузькою стежкою до лісу й за кілька хвилин зупиняюся біля високого, з червоної цегли, двоповерхового будинку. Переводжу подих. 

Якийсь час просто сиджу у машині. Нарешті роблю глибокий вдих й виходжу. Прямую до будинку. Підіймаюся на ганок й стукаю у двері. Ніхто не відчиняє. Але я впевнена, що тут точно хтось живе. Газон пострижений, тераса чиста. Ніде немає ні сміття, ні бур'янів. Збоку від дверей акуратно стоять два дерев'яних стільці. Я обходжу навколо будинку. На мить мені здається, що на другому поверсі поворухнулася фіранка. Дивно. Знову стукаю у вхідні двері й знову мовчання. Ну що ж. Принаймні я спробувала. 

Вже збираюся сідати в машину, як двері відчиняються й звідти виходить високий світловолосий хлопець. 

— Ви до кого? — Він зводить брови на переніссі.

— Павло? 

— Так. А ви?...

Я швидко підходжу до нього й помічаю, як в його очах на мить промайнув страх.

— Ася, — простягаю йому руку. — Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, але ми в дитинстві разом гуляли. 

Вираз його обличчя відразу змінюється. 

— Ася, звісно що пам'ятаю. Я якраз нещодавно згадував про тебе. — Він стискає мене в обіймах.  Коли відпускає, бачу щиру радість у його очах.

— Справді? — Видихаю з полегшенням. — А я боялася, що матиму вигляд абсолютної дурепи, яка чіпляється до людей.

Він сміється. Уважно оглядає мене з голови до ніг.

— А ти змінилася з часів нашої останньої зустрічі. Виросла. Красива така стала.

— Мені було п'ять років, — сміюся я. — Звісно, що змінилася.

— Зайдеш на чай? — Павло вказує рукою всередину. І раптом я ціпенію. 

Це ганок з мого сну. Ті самі сходи. Такі ж дерев'яні, червоні двері. І темні нутрощі будинку. 

— Чого ти? — Усміхається. — Я тебе не з'їм. 

Розумію, що другої такої можливості може і не бути. Тож несміливо роблю крок вперед. Двері за моєю спиною зачиняються. Від цього стукоту пробігають мурашки по тілу. 

— Вже не пам'ятаєш де кухня? 

Хитаю головою. 

— Ну звісно, ти ж була маленькою. Слідуй за мною. 

Він йде коридором попереду, а я ступаю одразу за ним. Тремчу від всього того, що сама собі вигадала. Здається, привиди минулого переслідують мене. Ось на сходах стоїть жінка з кривавою плямою на грудях, а в кінці коридору промайнула чиясь тінь. Я мружуся й все це зникає.

Ми заходимо до просторої світлої кухні, вікна якої виходять до внутрішнього двору. Павло ставить чайник. Дістає з холодильника шоколадку. 

— А ти тут сам живеш? 

— З батьком, — каже й відвертається, тягнеться за заварником.

— Прямо живеш чи на літо приїжджаєш? — Не вгамовуюся я.

— Прямо живу, — відповідає Павло з посмішкою. — А по характеру ти ніскільки не змінилася. Така ж допитлива.

— Пробач.

— Все нормально. — Він наливає мені чай.

— А де твоя мама? — кажу й помічаю, що він здригнувся. Пильно поглянув на мене.

— Ася, вона померла, — тихо каже. — Ти маєш це пам'ятати. Це сталося в нашу з тобою останню зустріч.

Кров приливає до щік. Ще ніколи мені не було так ніяково. От я дурна. Так необачно ляпнути таке.

— Вибач, будь ласка, — шепочу. — Я нічого не пам'ятаю. Тому й приїхала до тебе, щоб згадати.

Він завмирає. Дивиться на мене збентежено й водночас винувато й перелякано.