Розділ 2

З жахом озираюся. Будильник розривається. Сонце просвічується крізь фіранки. Я сідаю на ліжку й стогну. Шия затекла. Голова болить, неначе я ввечері була десь на вечірці. На столику поруч валяються обгортки від шоколадних цукерок й M&M. Останнім часом намагаючись заглушити стрес їм так багато шоколаду, що вже переживаю за своє здоров'я. Цієї ночі я спала, але цей сон виснажив мене. Що та жінка намагалася мені сказати?

Вона промовляла: “Врятуй Павла”. 

Але якого Павла? В мене немає знайомих з таким іменем. Здається я втрачаю розум. Згадую пораду лікаря й тягнуся до телефону. Знаходжу номер матері. 

— Привіт. Ма я приїду на тиждень у гості? — Кажу відразу, як тільки-но вона бере слухавку.

— Звісно, доцю. Тільки ми зараз на дачі в Ворзелі.

Згадую соснові ліси та чисте повітря й серце підскакує у грудях. Це те, що мені зараз потрібно.

— Це навіть на краще, — кажу майже пошепки. — В мене відпустка. Хочу відпочити на свіжому повітрі.

Я мовчу про те, що вже місяць не працюю. Що через депресію й вічний недосип не маю сил ні на що. 

— Добре зайчику, — каже мама радісним голосом. — Я напечу тобі млинців. А тато сходить по гриби. 

Від згадки про ліси навколо й походи з татом на душі стає світліше. Я маю багато теплих спогадів, пов'язаних з батьками. Тож, мабуть, рішення їхати до них, щоб привести свою менталочку до норми, є правильним.

Кладу слухавку, збираю валізу. Вже майже виходжу з квартири, як згадую, що не почистила зуби та не їла зранку. Ні, так не піде. Я намагаюся привести себе до ладу, а не ще більше загубити. Повертаюся. Доїдаю вчорашні вареники. П’ю каву. Приймаю душ, вмиваюся, беру валізу й лише тоді виходжу з квартири. Прямую до машини.

Через годину під'їжджаю до старого цегляного двоповерхового будинку. Відразу помічаю маму, яка фарбує поруччя біля входу. Й тата, який щось ремонтує збоку від будинку. Я зупиняю машину й виходжу. Прямую до батьків. Ми обіймаємося.

— Ой доцю, ти так схудла, — хитає головою мама. — Оця ваша мода на кістлявих дівчат. Зовсім себе до ручки довела. Он синці такі, що вже самі впадини замість очей.

Обіймаю її сильніше. Тато нічого не говорить. Він ніколи нічого не говорить. Лише слухає маму.

— Йди прогуляйся подвір'ям, а я накрию на стіл, — каже мені мама й штовхає в бік лісу. — Хоч свіжим повітрям подихай.  

Слухняно йду. Кажуть, що щоб розвантажити психіку й очі, треба дивитися на щось зелене. Тож я уважно розглядаю густі кущі й дерева, які мене оточують. Виходжу стежкою з двору. Прямую до озера, що за кілька хвилин від нашого будинку. Повільно і глибоко дихаю. Сідаю на березі біля води. Такий спокій. Ні тобі цілей, ні задач, ні постійної гонитви за статусом й грошима. Тут нічого не має значення.

Мимоволі згадую своє життя. Постійно робота, 24 на 7 на зв'язку з колегами й керівництвом, хронічний стрес, погане харчування і великі, та просто величезні амбіції. Спочатку рятували п'ятничні гулянки з пивом і танцями, а потім і на них вже сил не вистачало. І раптом сни стали частішими. Я стала бачити жінку з кривавою плямою на грудях у старому маєтку. Кожного разу вона лежала чи стояла, чи сиділа на східцях. У різних ракурсах, з різним виразом обличчя. Але вона завжди просила врятувати якогось Павла. 

Я почала боятися спати, а навіть коли вдавалося, прокидалася виснаженою, неначе всю ніч моя голова навіть не торкалася подушки. Й нарешті довелося звернутися до психотерапевта, ще й не простого, а з медичною освітою, бо вочевидь ще трохи й здоровий глузд остаточно покине мене.

Зітхаю. Дивлюся на дзеркальну гладь озера, в якому відображається  чисте блакитне небо. Де-не-де видні коливання й хлюпотіння води. 

— Там є риба, — думаю я.

Мені раптом дуже захотілося спати. Влягтися прямо тут на зеленій травичці й трохи подрімати. Та я себе стримую. Встаю й повільно повертаюся додому. Концентруюся на співі пташок у лісі й чистому повітрі, якого мені так не вистачало в Києві.

Я повертаюся якраз вчасно. Мама з татом поставили стіл на терасі й накрили його скатертиною. Вони по черзі виносять тарілки з їжею: вареники з капустою, салат, млинці, полуничне варення, свіжі помідори й огірки з власного городу. 

Сідаю за стіл. Батьки дивляться на мене з любов'ю. Розслабляюся. Може навіть посплю сьогодні без сновидінь. Вмочую млинець у варення, відкушую шматок й закочую очі від задоволення. Роблю ковток гарячого чаю. Мама посміхається. Якби вона могла, то змусила б з'їсти всю тарілку млинців і літрову банку варення.

— А хто такий Павло? — Раптом питаю.

Мама починає кашляти, а тато дивиться на мене здивовано.

— Хто тобі сказав? — Видавлює вона з себе. — Ти про кого?

Тато закляк. Він мені зараз схожий на зайця, який побачив змію й завмер, вивчаючи ситуацію й оцінюючи свої шанси втекти.

— Сказав що? — Втуплююся очима в маму. — То хтось з вас знає Павла? — Переводжу погляд на тата.

— Ні, ні, — в один голос кажуть батьки. — Таких знайомих нас немає.

Вони зиркають одне на одного. Потім починають активніше жувати й клацати ложками об тарілки.

Задумуюся. Щось тут не чисто. Не можу зрозуміти що, але відчуваю, що маю в цьому розібратися. 

Поївши й допомігши батькам скласти стіл, йду до своєї кімнати. Тут я проводила кожне літо в дитинстві. Стіни обклеєні вицвілими шпалерами, старе ліжко, постери Брітні Спірс на дерев'яній шафі, заповненій книжками. Деякі я так і не повернула до бібліотеки. Стіл зі скляною, ще радянською лампою. Напіврозвалений стілець. Останні спогади що маю, це коли мені було років десять — дванадцять. Я брала з собою подружку Марійку з Києва. Й все літо ми засмагали біля озера. Потім на кілька тижнів приїздили хлопці до інших будинків. Але ми з ними навіть не спілкувалися.

А що було до десяти років? Я майже нічого не пам'ятаю. Дивно. Обережно сідаю на стілець. Один за одним витягую ящички столу. Якісь підручники, списані зошити. Пам'ятаю як тренувалася й підтягувала кожного літа ненависну математику, щоб вступити до університету. Листи від подружок. Одна жила в Словенії і я дуже пишалася, коли отримувала від неї звісточку з-за кордону.