Розділ 1

Я повільно підіймаюся сходами на другий поверх, стукаю у двері й, не чекаючи відповіді, заходжу. За столом сидить мій психотерапевт Іван Дмитрович. Він здивовано підіймає брову, ніби не очікував на мене. Його руді вуса смикаються. Потім чоловік усміхається й вказує на шкіряне крісло навпроти себе. Сідаю. Мовчки дивлюся на нього.

— Ася, сни продовжуються? — стурбованим голосом питає. Його блискучі, уважні очі пронизують мене. 

Киваю. 

— Я прокидаюся й більше не можу заснути. Весь час намагаюся згадати, хто та жінка і що то за маєток, — жаліюся у відповідь.

— Ви маєте заспокоїтися. Можливо спробувати медитувати, дихальні практики. Якщо так продовжиться і надалі, я буду змушений виписати вам таблетки. А не хотілося б. 

Впиваюся пальцями в бильця крісла. Я не божевільна. В мене немає розладів. Цей сон щось має означати, якщо він сниться мені з дитинства. Вірогідно я там була. Але як? Коли? І чому сни почастішали саме зараз?

— Ася, — Іван Дмитрович встає з-за столу й підходить до мене. Простягає мені руку і я також підіймаюся. Підводить мене до дзеркала, яке висить на стіні. — Подивіться на себе. Ви маєте залишити думки про той маєток. Це шкодить вашому здоров'ю. Це усього лише вигадка вашої підсвідомості. Продукт переробки емоцій і навантаження. Так буває.

Дивлюся на своє худе втомлене обличчя з синцями під очима. Бліду, майже прозору шкіру. Кучеряве темне волосся, яке прилипло до спітнілого лоба. Я маю вигляд давно і глибоко хворої людини.

— Залиште ці думки. Вони вас вбивають.

— А якщо вона справді існує? Та жінка…

Чоловік зітхає. 

— Навіть якщо так, це сталося багато років тому. Ви вже нічим не зарадите. Ася, ви маєте жити далі.

Він повертається до свого столу. Сідає у крісло.

— Більшість жінок вашого віку ходять на побачення, їздять кудись у відпустку, обговорюють плітки про зірок й косметику. Одним словом — живуть. Ваше ж існування крутиться навколо сну про вбивство якоїсь міфічної жінки, якої скоріше за все і не існує.

Думаю, що частково він має рацію або навіть повністю. Мене дійсно заносить. Упродовж життя я бачу один і той же сон. Але останні кілька місяців він сниться мені щоночі. І це стало проблемою. Я майже не сплю. Всі мої думки спрямовані на розгадку цього сну. Це стало нав'язливою ідеєю.

Сідаю навпроти психотерапевта. 

— Я пропоную вам взяти відпустку й поїхати відпочити кудись на природу. Свіже повітря, озеро, смачна їжа — мають допомогти й відволікти ваш мозок. Також слухайте музику, що розслабляє й намагайтеся спати якнайбільше. 

Від таких порад хочеться послати його якнайдалі. А то як все просто виходить. Не вдається заснути — просто розслабся і поспи. Та пробувала я вже все це. Стримуюся. Киваю. Прощаюся й виходжу з кабінету.

Якийсь час блукаю Києвом. Виходжу до оболонської набережної. Вдивляюся в темні води Дніпра. Відчуття, що я маю щось вирішити, зробити, допомогти тій жінці, не покидає мене. Хоча якщо сон — це спогади про минуле, то подія відбулася років двадцять тому і їй вже не допоможеш.

Додому повертаюся ще засвітла. Змиваю косметику, зав'язую своє неслухняне волосся у гульку. Човгаю старими капцями по підлозі, волочуся на кухню й ставлю каструлю з водою на плиту. Запалюю вогонь. Сідаю за стіл й дивлюся у вікно. 

За одну мить опиняюся на зеленому подвір'ї біля старого двоповерхового маєтку. Я граюся надворі з іншими дітьми. Ми кричимо, галасуємо, сміємося. Потім лунає голос:

— Павло! Додому! 

Підіймаю голову й бачу перед собою дерев'яні вхідні двері червоного кольору. Вони прочинені. Повз мене пробігає світловолосий хлопчик. Він ковзає у прохід й щезає в темноті будинку. Я поспішаю за ним. Повільно заходжу. Всередині темно. Раптом напружуюся. Збоку чую щось схоже на ричання й плямкання. Повільно повертаюся й бачу блискучі злі очі, які дивляться на мене.

Смикаюся й знову опиняюся на кухню. Вода в каструлі закипіла. Дістаю з холодильника заморожені вареники й кидаю їх в кип'яток. Солю. Потім закриваю каструлю кришкою й витираю рукавом піт з лоба. Ці спогади завжди находять неочікувано. Чи це я вже на мить заснула сидячи?

Після вечері йду до кімнати. Вмикаю шоу “Хто зверху”. Намагаюся сконцентруватися на жартах. І раптом знову опиняюся в будинку зі сну. Злі очі дивляться на мене. Я бачу білі зуби. Потім з тіні виходить мала собачка, яка шкіриться. Вона дивиться кудись повз мене. Скавучить і тікає. 

Я заклякаю. Моя спина вкривається потом. Поволі повертаюся, але там куди дивилася собака, нікого немає. Зітхаю з полегшенням. Потім різко повертаюся до сходів. Там стоїть жінка. Красивий сірий піджак, біла сорочка, довга спідниця, намисто на шиї й вміло вкладені кучері в зачіску аля п'ятдесяті. Вона дивиться на мене й усміхається своїми яскраво нафарбованими губами. Раптом на її грудях виникає маленька червона пляма, яка миттєво розповзається й стає більшою. Самими губами жінка промовляє щось до мене, але я не можу розібрати.

— Що? — Тихо шепочу. — Що ви кажете?

— Врятуй Павла, — нарешті розбираю. — Врятуй Павла! — Повторює жінка. Її обличчя кривиться у страшній гримасі болю й вона падає. Я помічаю темну тінь, яка ковзнула сходами в моєму напрямку. Скрикую й прокидаюся.