Розділ 5

Пройшло шість місяців.

Усю ніч я не спала. Думала над тим, як повернути собі своє життя. Магазин довелося продати, бо фізично не мала змоги ним займатися. Та зараз я вже майже прийшла в норму. Подумки подякувала долі, що в той день, коли Назар зіпхнув мене з балкона, не зламала хребет. Я вже майже не шкандибаю й можу повністю себе обслуговувати. Лікар обіцяє, що скоро бігатиму й навіть ходитиму до тренажерного залу. 

Тягнуся до годинника — вже сьома ранку. Тож я встаю і повільно йду до ванної кімнати. Намагаюся не звертати увагу на тупий біль в ногах. Чищу зуби й збираюся.

— Доцю ти куди? — Стурбовано дивиться на мене мама.

— У справах, — кажу й цілую її в щоку. — Скоро буду.

Виходжу з під'їзду, спираюся на палицю. Мені ще іноді ніяково, коли мене бачать знайомі. Та у суботній ранок двір пустий. Повільно, крок за кроком прямую до базару, з якого кілька років тому все починалося. Час від часу біль прострілює ногу, яка була на витяжці. Та я не зважаю. В мене є мета. Проходжуся рядами. Питаю ціни. Аналізую в голові прибутки й можливі ризики. Врешті знаходжу ідеальне місце, яке здає адміністрація базару. 

Стою навпроти нього й плачу. Страшно почати все спочатку й страшно не почати й поховати себе у двадцять шість. В мене майже не залишилося грошей, але на оренду місця й дві партії товару має вистачити. Мої ноги гудуть, в мене немає підтримки і я не впевнена, що фізично витримаю знову цей шлях, коли треба буде по десять годин кожного дня стояти на вулиці, іноді на морозі. Та я мушу спробувати.

Витираю сльози й шкандибаю до адміністрації, орендую місце. Потім їду на вокзал й купляю квитки до Одеси на завтра. Відчуваю дежавю, жарт долі. Знову те саме, той же шлях, але цього разу на самоті. Потім повертаюся додому й починаю збирати сумку. Мама плаче. Каже, що це небезпечно. Що вона поїде зі мною. Та я відговорюю її. Обіцяю все що виберу відправити додому поштою. Обіцяю, що буду обережною. 

На вокзалі я швидко знаходжу потрібний вагон. Поспішаю, як можу. В одній руці палиця, на яку я спираюся, в іншій невелика сумка з речами. Нарешті підходжу. Жінка біля вагона перевіряє мої документи й дозволяє зайти. Я закидую сумку наверх й на мить зупиняюся. Паморочиться в голові. Сил не вистачає. Тепер треба вхопитися за поруччя й залізти. Я беруся як раптом відчуваю руки в мене на талії, які з легкістю підіймають й ставлять мене на підлогу вагона. Видихаю. За мною заходить молодий чоловік років тридцяти п’яти. 

— Куди вам нести сумку, — каже з сильним акцентом. — Я допоможу.

Показую моє купе. Він усміхається. Виявляється, що його місце поруч зі мною. Прямо навпроти. Чоловік ставить мої речі й простягає руку:

— Ітан.

— Влада, — кажу я й знічуюся. 

Якби ми зустрілися раніше, коли я була гарно одягненою, вродливою, доглянутою білявкою. А зараз… Страшно уявити, що він думає про мене. Мені самій не подобається те, що я бачу у дзеркалі — така худа, лише кістки обтягнуті шкірою, відрослі чорні корені волосся, змарніла, бліда, шкандибаю й хитаюся.

Він же доволі симпатичний, широкоплечий, я б навіть сказала красивий чоловік.

Дорогою ми розмовляємо, аж поки не засинаємо. Виявилося, що в нього ділова зустріч в Одесі. Він збирається відкривати там ресторан. А сам чоловік зі штату Північна Кароліна в США. 

Вранці, коли треба було виходити з поїзда, він сказав, що допоможе мені, бо бізнес справи почнуться лише завтра. Тож упродовж цілого дня він вибирає й пакує зі мною речі та допомагає відправити все це поштою. Потім ми сидимо в кав’ярні й розмовляємо про життя. 

— Залиш мені свої контакти, — просить Ітан.

Мені стає ніяково.

— Щоб що? — Питаю й поглядом вказую на палицю. — В мене погано зі здоров'ям. Моє тіло ще потребує відновлення. 

Чоловік дивується.

— Я не шукаю собі працівницю. Ти мені просто сподобалася.

Кілька секунд сумніваюся. Потім наважуюся й залишаю свій номер телефона.

Він проводжає мене на поїзд. Я ж думаю, що ми більше ніколи не зустрінемося. 

Пройшов тиждень.

Я стою на базарі біля свого місця з речами. Торгівля є, хоч і не така, до якої я звикла, але все ж. Мій телефон вібрує. Повідомлення від Ітона. 

— Привіт, ще пам'ятаєш американця з Одеси?

— Ти не з Одеси, — сміюся я. — Це ми зустрілися в Одесі.

— А як ти дивишся на те, якщо ми зустрінемося в Києві? — пропонує він.

Я замислююся. Досі не розумію навіщо йому бідна дівчина з України з проблемами зі здоров'ям. Але погоджуюся. 

Через два дні зустрічаю Ітона на вокзалі. Він каже, що до літака в нього чотири години, тож півтори з них він може провести зі мною. Ми йдемо в кав'ярню, розмовляємо. Я розповідаю йому про своє життя. Він нічого не каже, не коментує, не засуджує. Просто мовчки слухає. Я думаю, що бовкнула зайве. Здається це моя чергова невдача в житті. Проводжаю його до таксі.

— Ми ще побачимося, — каже він впевнено. Я ж думаю, що це американська ввічливість й насправді він не планує зі мною зустрічатися. Вирішую, що це моя доля й немає чого сумувати. В мене ще багато справ попереду. Наприклад підійняти бізнес на ноги, допомогти батькам. Заробити грошей на додаткову реабілітацію для себе. А Ітон буде чудовою згадкою. Міражем, який підтримуватиме мене у миті відчаю. 

Пройшло два місяці.

Кожного ранку я прокидаюся від того, що мій телефон вібрує. Це повідомлення від Ітана. Ввечері засинаю після його побажання хороших снів. Протягом дня ми також спілкуємося. Мама переживає, що він аферист, який забере мене в рабство. Сміюся. Ітон і мухи не образить, не те що завдати шкоди людині. Вчора він вперше зізнався мені у коханні. Я промовчала, бо після Вадима боюсь таких слів. Але почуття точно є. 

Сьогодні мій день народження. Сумую, бо його поруч не буде. Раптом отримую нове повідомлення:

— Я зараз в аеропорту, зустрінеш мене?