Розділ 4

Хочу пити. Я лежу на лікарняному ліжку без можливості поворухнути рукою чи ногою й чекаю поки медсестра згадає про моє існування й принесе мені води. Нарешті вона з'являється і не сама, а в супроводі мого чоловіка. Він дивиться на мене з жалем. 

— Як ти? — питає й викладає фрукти на стіл. — Налякала мене. За той час, що ти була в комі, я ледь не посивів. 

Вадим сідає біля мене на ліжко. Простягає руку, ніби хоче торкнутися. Потім розгублено переводить погляд з однієї руки на іншу. Обидві в гіпсі.

— Як це сталося? — дивиться на мене співчутливо. — Як ти могла бути такою необережною.

— Я не була необережною, — кажу зі злістю. — Назар мене штовхнув, коли приходив гроші віддавати.

Кілька секунд Вадим дивиться на мене неначе я не сповна розуму. 

— Ти вдарилася головою, не вигадуй.

— Це правда. Він зателефонував, сказав, що приїде віддати борг. А потім намагався мене задушити й викинув з балкона.

Вадим мовчить. Він не жаліє мене, не збирається вбити Назара. Нічого. Ніякої реакції. 

— Якщо це правда, то де гроші? 

— Він не привіз, — кажу пошепки, бо ще досі горло пече. — Мабуть, приїхав, щоб вбити мене.

Вадим зводить брови на переніссі. Я не можу зрозуміти його вираз обличчя. Щось схоже на недовіру.

— Чому ж ти мені не подзвонила?

— Я набирала та ти не взяв слухавку.

Він підіймає брови. 

— В мене немає пропущених.

Після цього сухо прощається і йде. А я залишаюся лежати сама з відчуттям, що чоловік мене не любить й здається його не хвилює, що сталося зі мною.

Закриваю очі. Хочу заснути й забути жахливі кадри з Назаром, як двері знову відчиняються й до палати заходить лікар в компанії двох чоловіків у темно-синій формі з нашивкою “Поліція”. 

— Добрий день, я слідчий Придніпровського відділу поліції, капітан Іван Олексійович Стерненко. — Представляється один з них. В руках він тримає теку з документами й планшет. — Владо Олександрівно, мені потрібно зафіксувати ваші показання з приводу того, що сталося вчора. Ви справді вистрибнули з балкона свого будинку?

Зусиллям волі фокусую погляд на ньому. Здається голова почала боліти ще сильніше.

— Я не стрибала, — кажу роздратовано. — Мене викинув з балкона друг чоловіка, який винен нам гроші.

Слідчий здивовано й водночас зацікавлено дивиться на мене. Потім виймає аркуш з теки, підсовує до ліжка стілець й сідає, уважно дивлячись на мене.

— Прошу розповісти в деталях, що сталося. 

На секунду задумуюся. Згадую як все було насправді. Страх пронизує моє тіло. Я не хочу вічно боятися й відчувати себе в небезпеці. Тож залишаю контакти мого чоловіка і батьків для проведення експертизи на місці й починаю свою розповідь…

Коли нарешті слідчі пішли і я залишилася в палаті сама, видихнула з полегшенням, закрила очі й нарешті заснула.

Наступного дня до мене прийшли батьки. Мама плакала, тато заспокоював. Вони не могли повірити в те, що це сталося зі мною. Потім пішли, пообіцявши кожного дня провідувати. Вадима в цей день не було. 

Ще два місяці я провела в лікарні. Увесь цей час зі мною сиділи батьки, мама ночувала біля мене. Іноді заходив чоловік. Я помітила його сухий тон, відсутність обіймів. Він майже не цікавився мною. Намагалася про це не думати й не драматизувати. Та що дійсно турбувало мене — це бізнес. Я не могла проводити зустрічі, домовлятися з постачальниками й керувати роботою персоналу. 

Кожного дня я дивилася на білу стелю, стіни й порожнє лікарняне ліжко біля вікна й ненавиділа свою долю. Власний бізнес був моєю мрією, викоханою дитиною. Скільки сил, здоров'я та грошей пішло на те, щоб його підійняти. А тепер все котилося до чорта. Єдиною хорошою новиною було те, що Назар отримав сім років позбавлення волі. Тож я могла більше не боятися.

Коли мама телефонувала Вадиму він або не брав слухавку, або відповідав п'яним голосом. Пізніше я дізналася, що два магазини з трьох вже закриті. Весь виторг Вадим витрачав на пиятику й друзів. Більшість персоналу звільнилися. 

Моє життя скочувалося вниз з неймовірною швидкістю. Тож коли мене виписали й наказали дотримуватися режиму та проходити реабілітацію в домашніх умовах, я видихнула з полегшенням і помчала (наскільки це було можливим на візку) додому. 

Коли ми приїхали, чоловіка вдома не було, як і його речей у шафі. На наші з мамою дзвінки він не відповідав. Лише наступного дня нарешті взяв слухавку. Спитав як я себе почуваю. Коли сказала, що в інвалідному візку, кілька секунд мовчав. Нарешті сухо промовив:

— Я до тебе не повернуся. Ти крутила зі своїм колишнім в мене за спиною, бо інакше щоб він робив у нас вдома поки мене не було. У твої байки про гроші, які він буцім-то хотів повернути, я не вірю, бо ніяких грошей немає. Тож я подаю на розлучення. 

Після цього Вадим кинув слухавку. А я ще якийсь час сиділа у своєму інвалідному візку й витріщалася на стіну. Мама плакала й заспокоювала мене. Казала, що все буде добре. Тільки я їй більше не вірила. 

Кілька днів я сиділа в ступорі. Відмовлялася їсти чи робити потрібні вправи. Життя втратило будь-який сенс. Я ніколи не стану такою ж здоровою, як раніше, думала я. Не зможу мати дітей, бігати, подорожувати. Моїх сил не вистачить на новий бізнес. Я помру самотнім, бідним інвалідом. Здавалося, що можу втратити здоровий глузд від усвідомлення безвиході. 

Та одного дня я поглянула на маму й зрозуміла, що хоронячи себе заживо, я те саме роблю і з нею. Вона ніби постаріла на десять років, згорбилася, посивіла. Її очі стали червоними від сліз, хоча при мені вона майже не плакала. Тоді я вперше за кілька днів поїла. Почала робити вправи. Кожного дня я займалася без будь-якого бажання чи надії, просто щоб її заспокоїти. Та через два місяці сталося диво і я почала ходити. Криво, опираючись на милиці та все ж. Так і на суд прийшла, де нас з Вадимом розлучили. Я мала продати майно, щоб віддати йому половину. Врешті ми зійшлися на тому, що він забирає квартиру, а мені залишається магазин. Тож я переїхала до батьків і почала нову сторінку свого життя.